Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Ми на Блекенштайні.
Звідти Вітіко і Вольф бачили широкі й далекі простори на схід і на північ, але там були тільки ліси. В багатьох місцях видніла річка Влтава, тьмяно полискуючи в сяєві небес. Вітіко заціпенів і прикипів очима до Влтави.
Вольф показав рукою ліворуч і мовив:
— Отам угорі, де круто загинається ліс, ми б побачили, якби не було лісу, гору з багатим камінням. Там є камені, в яких знаходять золото. Золото спливає з водою і у Влтаву, де воно є серед піску, і його можна вимити звідти. Там тепер на горі збудували хатинки й хочуть видобувати багате каміння. Далі внизу ми б побачили Вімперк, якби не отой зубчастий лісистий гребінь. А просто отут унизу — долина Єлені, де з озера витікає струмок. А потім він тече вниз, але через густий ліс його не видно. А отам, прямо, — Горні Плана. Якби не ліс перед нами, ми б побачили там далі ліс святого Хоми, а ще далі вже немає нічого, крім неба.
Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.
— А отут близенько є ще Чорне озеро, — розповідав далі Вольф.
Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.
Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.
Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той вимовився:
— Від вас я не візьму нічого.
— Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня, — зауважив Вітіко.
— Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом, — мовив Вольф, — і мені цього досить.
— Я думатиму ще й про те, — додав Вітіко, — що ти дуже добрий провідник.
— А я — про те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.
— Я навчився, — відказав Вітіко.
Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:
— Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.
— Отак найкраще, — всміхнувся Вольф.
Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.
— Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас, — мовив Генріх.
— Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний, — похвалив слугу Вітіко.
— А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте, — припросила Вюльфгільта.
— Шановна пані, я таки почастуюсь, — відповів Вітіко, — а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.
Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:
— А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.
— Я ще трохи проведу вас, — підвівся Генріх.
— А вам, шановна пані, — звернувся Вітіко до Вюльфгільти, — я кажу спасибі за вашу турботу і працю.
— Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь, — побажала жінка.
Потім Вітіко звернувся до БВерти:
— Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!
— І ви, Вітіко, — сказала дівчина. — Щасливої подорожі!
— Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу, — мовив Вітіко.
— Можливо, якщо ви
