Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Двері широко розчинилися, і всі заніміли на порозі, приголомшені.

Старої гімназіальної учительської не впізнав би й сам сторож Іохим. А він же тут від дня заснування гімназії стирав порох з чорнильниць.

Кругластого столу під чорною клейонкою, протертою навбереги поколіннями класних журналів, «недельных сведений» та кондуїтів посеред кімнати не було. Не було — разом з замащеним чорнилом непристойним малюнком, якого видряпав Бронька Кульчицький ще в третьому класі, коли він нишком проскочив до учительської, відпросившися з великодньої літургії до вітру, — разом з величезною плескатою чорнильницею, якою старий цнотник Іохим щоранку соромливо прикривав безсмертний витвір Броньчиної нестримної фантазії. З цієї чорнильниці виставлено десятки тисяч одиниць, тисячі двійок, зроблено сотні записів до кондуїта, підписано десятки виключень з гімназії… На сірій стіні з нудотним триколірним бордюром[324], домальованим у тисяча дев'ятсот тринадцятому році з нагоди трьохсотліття дому Романових, не висіла німа фізична карта обох півкуль: по тридцять восьмому меридіану вона була стерта, і на ній відсутні були Москва, Таганрог, Дамаск і озеро Тана в Абіссінії, зате в Чорному морі було безліч невідкритих островів, утворених мухами, що живилися з учительських сніданків… І де поділися три жовті шафи-близнюки навпроти вікон, під стіною праворуч? В першій зберігалися кондуїти, журнали і щоденники. В другій — зошити з переказами, хріями та екстемпорале. А в третій на полицях розкладені були всякі недозволені речі, відібрані в гімназистів під час уроків і які мали бути повернуті не раніше як після закінчення гімназії. Фотографія гімназистки Катрі Крос, належна Сербину. «Малороссийский песенник» Туровського. Золоте пенсне Репетюка. Флакон парфумів Воропаєва. Саморобний електроліхтарик Зілова. Нотний зошит Піркеса. Альбом порнографічних листівок, відібраний в Броньки Кульчицького ще в підготовчому класі. А також сорок сім книжок, сконфіскованих в Миколи Макара за дев'ять років перебування в гімназії: Пінкертон, Бокль, Чернишевський, Нік Картер, Спенсер, Форель[325], Конан-Дойль, Толстой, Вербицька[326], Шевченко, Кант, Арцибашев, Ніцше, Михайловський[327], Гегель та багато інших.

Дев'ять років гімназії проквітували, промайнули, і от вже їх також не було. Їх винесено геть разом з картою, журналами, зошитами і трьома шафами-близнюками. І старий сторож Іохим байдуже замів після них підлогу.

— Абітурієнтіс апропінквантібус гімназіум фуере естет…[328] — першим заговорив Макар. Тепер, за гетьманщини, він уважав за найкраще висловлюватися мертвою мовою древніх — латиною. По його блідому веснянкуватому обличчю, як завжди, перебігала несмілива, соромлива посмішка.

Бронька Кульчицький охоче підхопив:

— Біте-дріте! — зафіглярував він. — Антре, с'іль ву пле! Макар-теля пасе, пан льон-тре, вже-упрів!..

Під напором задніх передні змушені були переступити поріг.

Займаючи мало не цілу величезну кімнату, великим «покоєм», під білими крохмальними скатертинами аж до землі, закам'яніли три довгі й пишні столи. Білого фарфору тарелі матово полискували проти тремтливого світла сотні свічок — високі бронзові канделябри тримали їх кожний по дев'ять. Букети білих троянд розсипалися з стрімких, вигнутих, мов лебедині шиї, ваз, і ніжні пелюстки примхливих квіток трепетали між холодом ваз і теплом вогню. Зелені, жовті й червоні пляшки — високі, присадкуваті, ребрасті й опуклі — визирали крізь грона букетів серед стовпища бокалів, склянок, стопок, келишків і чарок. Досвідчене око миттю відрізняло поміж них і фальсифікований угорський токай, і роблений в Бреслау[329] ямайський ром, і червоний румунський кисляк, і цілу колекцію французьких та іспанських лікерів — шартрез, тріпльсек, бенедиктин та інші крігс-сурогати німецького виробу. В опецькуватих прозорих карафках ледь синюватими відблисками іскрився й натуральний подільський цукровий первак. Далі починалися вже чудеса кулінарії.

Тут була і тонесенько настругана ніздрювата бірзульська бринза, і ніжно-рожева прозора білоцерківська шинка, і щедро накраяна соковита крижопільська ковбаса, і перламутрові скибки вапнярського сала, і смажені бидлівські карасі, і печені деражнянські линки, і перші межирівські раки, і ямпільські квашені яблука, і могилівські солоні огірки, і багато ще — і смаженого, і пряженого. Пара тремтливими кільчиками пробивалася між пелюстками троянд, здіймаючися з дек, завалених рум'яними пирогами — очевидно, з курячою печінкою та капустою. Окремо парував бігос.

Шая Піркес похитнувся і вхопився за чийсь рукав. Вісім місяців тому, в бою червоногвардійців проти юнкерів, він був прострелений в груди навиліт і досі не міг одужати як слід.

Отець Іван, законоучитель, відкотив рукава шовкової бузкового кольору парадної ряси і благословив страви:

— Во ім'я отця і сина… Сідайте, панове, чого там, охолоне! — і він сів перший праворуч від чільного місця, навпроти бігосу.

Варто було провчитися в гімназії дев'ять років — з усіма її одиницями, педелями, катехізисами, позашкільними доглядами та латинським синтаксисом, — щоб потрапити на такий розкішний випускний бенкет. Це була достойна відплата за всі протягом дев'яти років години карцеру і безобідів.

Благоговійно притихнувши, соромливо оступаючися, обережно й чемно погримуючи стільцями, приголомшені і зніяковілі абітурієнти розмістилися довкола столів. Було тихо. Якщо хто й наважувався заговорити, то тільки пошепки.

— То… ветчина? — загикуючись, схвильовано прошепотів Макар.

— Шинка… — прохрипів пригнічений Піркес. Востаннє він бачив її на вітрині ковбасної ще в перший рік імперіалістичної