Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Слова її потрясли мене. Я бачив, що вона пригнічена своїми стражданнями. Я прагнув набрати вигляду спокійнішого, щоб відігнати від неї похмурі помисли про смерть і відчай. Я вирішив триматися тієї ж поведінки і в майбутньому і згодом переконався, що ніщо не може так надихнути жінку, як мужність людини, яку вона любить.
Втративши надію дочекатися допомоги від Тібержа, я продав свого коня. Вторговані мною гроші, разом із тими, що залишилися від ваших щедрот, становили невелику суму в сімнадцять пістолів. Сім із них я витратив на покупки деяких припасів, необхідних для Манон, і ретельно приховав інші десять, як основу нашого добробуту й наших надій в Америці. Мене без утруднень прийняли на корабель. У той час підшукували молодих людей, готових добровільно вирушити в колонії. Проїзд і харчування було мені надано безкоштовно. З паризькою поштою я відправив лист Тібержу. Він був зворушливий і, поза сумнівом, розжалобив його надзвичайно, бо спонукав його до рішення, яке могло виникнути лише з щирої та великодушної прихильності до нещасного друга.
Ми підняли вітрило. Вітер не переставав нам сприяти. Я виклопотав у капітана окрему каюту для Манон і для себе. У нього дістало доброти поглянути на нас іншими очима, ніж на наших жалюгідних супутників. Першого ж дня я відвів його вбік і, щоб збудити до себе співчуття, повідав йому свої знегоди. Я не вважав за ганебну брехню сказати йому, що повінчаний із Манон. Він прикинувся, ніби вірить мені, й узяв мене під своє заступництво. Ми користувалися ним протягом усього плавання. Він потурбувався про наш стіл, і його увага збудила повагу до нас товаришів по нещастю. Я не переставав стежити за тим, щоб Манон не мала потреби ні в чому. Вона не могла не помітити цього і, відчуваючи, до яких крайніх меж довела мене відданість їй, із такою ніжністю, з такою пристрастю, з такою увагою ставилася до мене, що між нами тривало постійне змагання взаємних послуг і любові. Я зовсім не жалкував за Європою; навпаки, чим ближче ми підпливали до Америки, тим легше і спокійніше ставало у мене на серці. Якби я міг хоч трохи почуватися забезпеченим, я подякував би фортуні за те, що злі наші долі повернули на добре.
Після двомісячного плавання ми нарешті пристали до бажаного берега. На перший погляд, країна не являла собою нічого привабливого. Перед нами розлягалися безплідні, незаселені рівнини, подекуди порослі очеретом, із поодинокими деревами, оголеними вітром. Ніяких слідів ні людини, ні тварин. Тим часом капітан наказав дати кілька гарматних пострілів, і трохи згодом показалася група громадян Нового Орлеана, що наближалася до нас із жвавими ознаками радості. Ми не бачили міста: з цього боку воно приховане невеликим пагорбом. Нас зустріли, як посланців небес.
Бідолашні жителі навперейми засипали нас питаннями про Францію і про різні провінції, звідки вони були родом. Вони обіймали нас, як братів, як дорогих товаришів, що прийшли поділити з ними убогість і самотність. Ми рушили разом із ними до Нового Орлеана; але, підійшовши до нього, ми були уражені, побачивши замість очікуваного міста, яке нам так розхвалювали, жалюгідне селище з убогих халуп. Населення становило осіб п’ятсот-шістсот. Губернаторський будинок вирізнявся трохи своєю висотою і розташуванням. Він був захищений земляними укріпленнями, навколо яких тягнувся широкий рів.
Передусім нас було представлено губернаторові. Він довго розмовляв наодинці з капітаном і, повернувшись потім до нас, оглянув одну за одною всіх дівиць, які прибули з кораблем. Їх було всього тридцять, тому що в Гаврі до нас приєдналася ще одна партія. Витративши немало часу на їх огляд, губернатор викликав кілька молодих городян, що нудилися в очікуванні майбутніх дружин. Красивіших він надав старшинам, інших пустив за жеребом. Поки що він ні слова не сказав Манон; але, наказавши іншим іти, він утримав її і мене. «Капітан повідомив мене, що ви чоловік і дружина, – сказав він, – і що під час плавання ви показали себе людьми розумними й достойними. Не бажаю входити в розгляд того, що слугувало причиною вашого нещастя; але якщо ви дійсно маєте ту порядність, про яку говорить мені ваша зовнішність, я всіляко постараюся полегшити вашу долю, а ви, зі свого боку, знайдете чим потішити й моє життя в цьому дикому і глухому краю».
Я відповів йому тоном, відповідним тому уявленню про нас, яке в нього склалося. Розпорядившись про наше розміщення в місті, він запросив нас повечеряти з ним. Для особи, що начальствує над нещасними вигнанцями, він видався мені надзвичайно ввічливим. За столом у присутності інших він не ставив нам ніяких запитань про наші пригоди. Бесіда зав’язалася загальна, і, незважаючи на печаль нашу, ми з Манон старалися і зі свого боку зробити її приємною.
Увечері нас привели в приготоване нам приміщення. Воно виявилося жалюгідною халупою з дощок, обмазаних глиною, і складалося з двох чи трьох кімнат, із горищем нагорі. За розпорядженням губернатора туди принесли п’ять-шість стільців і забезпечили нас іще деякою необхідною обстановкою.
Манон, здавалося, була перелякана, побачивши таке убоге житло. Для мене ж горе її означало значно більше, ніж для неї самої. Коли ми залишилися самі, вона сіла й гірко заплакала. Я почав було її втішати, але, почувши від неї, що журиться вона тільки про мене і в наших спільних нещастях тривожиться лише про мої страждання, я прикинувся бадьорим і навіть радісним, аби заразити й її своєю веселістю. «Про що мені сумувати? – сказав я їй, – я маю все, чого бажаю. Ви любите мене, чи не так? Про інше щастя я і не мріяв. Довіримо небесам турботу про нашу долю. Вона не здається мені такою безрадісною. Губернатор – чоловік люб’язний; він був уважний до нас; він не допустить, щоб ми зазнавали злигоднів. А що стосується бідної нашої хатини і грубої обстановки, ви самі бачили, як мало тутешніх жителів можуть похвалитися кращим житлом і обстановкою, ніж наша; ну, а потім ти
