Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Чи варто говорити про сумні бесіди мої з Манон під час нашого пересування, про враження, яке справив на мене її вигляд, коли я отримав дозвіл наблизитися до її воза? Ах, слова здатні передати лише дрібку почуттів сердечних! Але уявіть собі бідолашну мою кохану, закуту в ланцюги, що сидить на солом’яній підстилці, у знемозі притулившись головою до стінки воза, з обличчям блідим і омоченим слізьми, які струмками текли з-під вій, хоча очі її незмінно були заплющені. Вона не виявила навіть цікавості й не розплющила їх, почувши тривожний шум приготувань до оборони. Білизна її була в бруді й безладі; чарівні руки обвітрені; словом, увесь її вигляд, уся її постава, яка могла зачарувати весь світ, являла вигляд невимовного розладу й виснаження.
Деякий час я їхав верхи поряд із возом, споглядаючи її. Я настільки не володів собою, що кілька разів ледве не впав із коня.
Мої зітхання, мої стогони привернули її увагу. Вона мене впізнала; я бачив, як вона рвонулася до мене з воза, але кайдани утримали її, і вона впала назад.
Я благав стражників хоч на хвилину зупинитися зі співчуття; вони погодилися з жадібності. Я сплигнув із сідла і підсів до неї. Вона була в такій знемозі, така слаба, що довго не могла ні говорити, ні рухатись. Я зрошував слізьми її руки, і, оскільки сам не міг вимовити ні слова, ми обоє перебували в невимовно сумному стані. Не менш сумними були наші слова, коли до нас повернулася здатність мови. Манон говорила мало; здавалося, сором і горе спотворили її голос; звук його зробився слабким і тремтячим.
Вона дякувала мені за те, що я не забув її і дав їй, – мовила вона із зітханням, – радість іще раз побачити мене і сказати мені останнє «прощавай». Але коли я почав її запевняти, що ніщо не може розлучити нас і що я вирішив іти за нею хоч на край світу, щоб піклуватися про неї, служити їй, любити її й нерозривно пов’язати воєдино наші нещасливі долі, бідолашна дівчина була охоплена таким поривом ніжності й скорботи, що я злякався за її життя. Усі порухи душі її відбивалися в її очах. Вона нерухомо спрямувала їх на мене. Кілька разів слова готові були зірватись у неї з язика, але вона не мала сили їх вимовити. Декілька слів усе-таки їй вдалося вимовити. У них звучали захоплення моєю любов’ю, ніжні скарги, здивування, що вона могла збудити таку сильну пристрасть, наполягання, щоб я відмовився від наміру йти за нею і шукав іншого, більш достойного для мене щастя, якого, говорила, вона не в змозі дати мені.
Наперекір жорстокій долі, я відчував щастя в її поглядах і в твердій упевненості в її почутті. Воістину я втратив усе, що інші люди шанують і леліють; але я володів серцем Манон, єдиним благом, яке я шанував. Жити в Європі чи в Америці – чи не однаково, де жити, якщо я упевнений, що буду щасливий, що буду нерозлучний із моєю коханою? Чи не ввесь всесвіт – батьківщина для вірних коханців? Чи не набувають вони одне в одному батька, матір, батьківщину, друзів, багатство і благоденство?
Найбільше мучила мене боязнь бачити Манон в убогості. Я вже уявляв себе з нею в первісній країні, населеній дикунами. «Упевнений, – говорив я собі, – що серед них не знайдеться жодного такого жорстокосердого, як Г*** М*** і батько мій. Вони дадуть нам принаймні змогу жити у мирі та спокої.
Якщо справедливі оповіді про них, вони живуть за законами природи; їм не відомі ні скажена пожадливість Г*** М***, ні навіжене почуття честі,[124] що зробило батька моїм ворогом; вони не потривожать двох закоханих, які житимуть поряд із ними з тією ж простотою, як вони самі». Отже, з цього боку я був спокійний.
Але я не спокушав себе романтичними сподіваннями щодо насущних життєвих потреб. Мені занадто часто доводилося відчувати, наскільки нестерпна убогість, особливо для жінки ніжної, такої, що звикла до зручностей і розкоші. Я був у відчаї, що даремно спустошив свій гаманець, а ті гроші, що в мене залишалися, не сьогодні-завтра будуть викрадені негідниками-стражниками.
Я розсудив, що з невеликими грошима я міг би сподіватися не лише деякий час боротися з убогістю в Америці, де гроші – рідкість, але навіть зробити що-небудь для міцного улаштування там.
Це міркування вселило мені думку написати Тібержу, завжди такому співчутливому в дружній допомозі. Я написав йому з найближчого міста. Я виставив єдиним аргументом крайню нужду, в якій мушу опинитися в Гавр-де Ґрасі, куди, як признавався, я супроводжував Манон. Я просив у нього сто пістолів. «Перешліть мені їх у Гавр з поштою, – писав я. – Повірте, я востаннє зловживаю вашою дружбою, але нещасну мою кохану навіки відібрано в мене, і я не можу розлучитися з нею, не зробивши їй деякої підтримки, яка пом’якшила б її долю і мою смертельну тугу».
Стражники, як тільки переконалися в безумній моїй пристрасті, почали невпинно збільшувати таксу щонайменших послуг і незабаром довели мене до повної убогості. Любов же не дозволяла мені скупитися. З ранку до вечора я не відходив від Манон, і тепер час для мене вимірювався не годинами, а всією тривалістю дня. Врешті гаманець мій спустошився, і я був полишений на примхи та грубість шістьох негідників, які поводилися зі мною з нестерпним нахабством. Ви були свідком цьому в Пассі. Зустріч із вами була щасливим перепочинком, посланим мені фортуною. Мої муки збудили співчуття в благородному серці вашому. Щедра ваша допомога дозволила мені досягти Гавра, і стражники дотримали своєї обіцянки з більшою сумлінністю, ніж я сподівався.
Ми прибули в Гавр. Передусім я пішов на пошту. Тіберж іще не встиг мені відповісти. Я навів довідки, коли можу чекати його листа. Він міг прийти лише через дві доби, а за дивним приреченням злої долі виявилось, що наш корабель має відплисти вранці того дня, коли я очікував пошти. Не можу передати вам свій відчай. «Як, – закричав я, – навіть у злигоднях моїх доля
