Діти морських туманів - Клод Кампань

Яном наодинці з того пам'ятного вечора, коли він повернувся до Сонячних Дзиґарів, і відтоді сумний настрій не полишав мене. Я думала, що Яна цілком поглинула на перших порах його робота у морського посередника в Булоні. Крім того, знала, що в неділю він збирався поїхати в Бове, в гості до своєї названої матері, бо не бачив її цілих три роки. Хіба ж могла я ревнувати його до цієї жінки, адже в ті далекі дні, коли Ян у відчаї втік з дому, я так співчувала їй, бо розуміла, як страждала вона, відчувши, що її хлопчик, її Ян, дедалі більше віддаляється од неї…

Проте мене не покидало гнітюче почуття, що ми наче посварилися з Яном. Минав день за днем, а я так і не змогла вибрати слушної хвилини, щоб поговорити з ним віч-на-віч. І цього нового тижня, що тільки-но розпочався, у мене було таке відчуття, ніби Ян все більше оддаляється від мене і його постать поволі розпливається в тумані…

— Франсуаза, видно, таки захворіла, я відішлю її додому, — сказала мені Крістіна Ферк. — О Фанні,— одразу ж додала вона, — не забудьте про Патріка, бо він може тут такого накоїти, що тільки держись! Не випускайте його з очей, будь ласка.

Обернувшись до дітей, я кинулася до Патріка, бо він уже безжалісно дубасив, зовсім маленького хлопчика. Тільки-но я схопила його за штанці й збиралася дати йому шльопанця, як нараз краєчком ока помітила, що чиясь рука нервово прочинила хвіртку, і висока білява постать швидко попрямувала до мене, почуваючись, як видно, тут вільно й невимушено, наче в себе вдома.

Невимовна радість охопила мою душу.

— Яне! — вирвалось у мене.

Я випустила з рук Патріка, і він тут же гепнувся на підлогу, уникнувши на цей раз, здавалось, неминучого шльопанця, якого він заробив своєю поведінкою.

— Скажи, чи всі твої курчата на місці, чи не втекло одне з них, матусю-квочко? — кинув на ходу Ян.

Я стривожено почала перераховувати своїх малят: тридцять чотири, тридцять п'ять, тридцять шість… Франсуаза ще в класі, отже, тридцять сім.

— Ні,— сказала я, — усі є. До того ж вони ще не вміють самі відчиняти важкої хвіртки.

Тільки згодом, збагнувши усю незвичність Янової появи тут, я перепитала:

— Що це ти сказав допіру? І насамперед, що ти тут робиш?

— Виступаю в ролі рятівника! — лаконічно відповів він. — Мимовільного рятівника, між іншим…

І, помітивши мій приголомшений вигляд, додав:

— Я зараз усе тобі поясню. Оце щойно я «виудив» мале дівчатко років п'яти-шести, котре мало не втопилося у великій калюжі поблизу твоїх рідних місць. Ходімо зо мною до фермерки, це тут недалечко, я залишив малу там, але та жінка не знає дівчинки. Можливо, ти її впізнаєш.

Дзвоник оповістив кінець перерви. Крістіна, стоячи на порозі класу, збирала свій клас і, помітивши у дворі високого незнайомого хлопця, здивовано глянула на мене.

— Я зараз вернусь, — кинула я. І подалася слідом за Яном…

Коли ми прийшли на ферму і мої очі за кілька секунд призвичаїлись до півтемряви, що панувала в кімнаті, я одразу ж упізнала дитину. Дарма що бачила її тільки раз два тижні тому та й то крізь старанно завішене вікно у Голубці.

— Марінетта… — вражено прошепотіла я. — Це Марінетта Ферк!

Дівчинка сиділа на стільці, її темні кучері були розкуйовджені й заляпані болотом, по щоках текли сльози, вона метляла, як маятником, маленькими ніжками, а фермерка в цей час натягувала на неї довгий светр, який належав, певне, її доньці. Мокра одежа Марінетти валялася на підлозі.

— Мамо, хочу до мами-и-и, — не перестаючи гірко схлипувала дівчинка.

Фермерка краєчком фартуха витирала їй сльози.

— Цить, цить! Ну, годі, моя маленька! Не плач! Знайдеться твоя мама, от побачиш… Ходімо краще, я трошки помию тебе.

Жінка поставила дівчинку на ноги й повела за собою до миски з водою. І тільки тоді я з жахом, — здається, Ян почував те саме, — помітила: дівчинка йде якось дивно, перевальцем. Так, не було сумніву — дитина накульгувала на праву ніжку. Ні, це було ще гірше, гомілка у неї, здавалося, наче відхилена вбік, викривлена, коліно й права стопа трохи повернуті всередину, і всю ніжку від коліна до стегна перетинав довгий шрам, рубець, ще досить свіжий, — щонайбільше кількамісячної давності…

Про які ж великі страждання, а може, й справжню драму свідчило все це!

Я скоромовкою повторила:

— Це Марінетта Ферк. Треба негайно попередити її матір, — і бігом подалася до школи.

Я не мала часу щось пояснювати Крістіні. Почувши, що йдеться про її доньку, вона мов несамовита кинулася на дорогу, яка вела до ферми. Я рвучко розчинила двері сусідньої кімнати, попросила вчительку першого класу доглянути наших малюків і теж помчала за Крістіною.

І що ж ми побачили? По дорозі назустріч нам — рука в руці — спокійнісінько йшли Ян і Марінетта: маленьке приручене пташеня під надійним захистом добродушного велетня. Але мати не могла так одразу заспокоїтися.

— Марінетто, люба моя… Як вона впала? — схвильовано питала вона в Яна, міцно пригортаючи до себе дитину.

— Вона ненароком упала в воду, мадам, — відповів Ян якомога безтурботнішим голосом. — Нічого страшного, запевняю вас.

— Але ж… Вона не впала на голову, скажіть, благаю вас? — допитувалася жінка.

— Ні… Та ні ж бо. Чому ви так думаєте? — бурмотів Ян, зовсім ошелешений цим несамовитим страхом, — адже дитина була тут, живісінька, на руках у матері…

— Лікар сказав, що для неї це дуже небезпечно, — пояснила жінка. — Ні в якому разі не можна допустити, щоб вона вдарилася головою.

Ми з Яном починали догадуватися: отой шрам, поранена ніжка… І череп, можливо, також…

— Клянусь вам, це правда, — запевнив її Ян. — Вона просто посковзнулася й шубовснула у воду, але стояла в калюжі на обох ногах. І вже через хвилину я витягнув її звідти.

— Ах, слава