Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова
Суд. Хай надіється на суд… А заяву подати? Слабо? Він їй сказав, що не буде! Сама це заварила, сама нехай і розгрібає! Це вже її клопіт. Як позовну заяву скласти? Як зареєструвати? Скільки адвокат коштуватиме? А без нього їй взагалі ніяк! Так, розлучення – дороге задоволення!
А втім… Він уже був у їхньому районному суді. Був і про все домовився! І тепер їхня справа (коли Льона там надумає і все ж подасть заяву, як і обіцяла!) за спеціальною вказівкою піде до судді, який уже два місяці на лікарняному, а коли вийде – тільки Бог знає (такі «судді» є в кожній судовій конторі!), і коли в нескінченній череді його «висяків» знайдеться місце й час для розгляду їхнього сімейного «висяка» – теж не знати. Принаймні йому пообіцяли, що точно не цього року.
І хай собі живе: вже не дружина, але й ще не розлучена, без майна, без аліментів, без усього! Бо заслужила! Бо йому так хочеться! А якщо йому хочеться, то так воно й буде!
Якось не завважив, що вже й година минула! Що ця Лариска собі думає?!
Вийшов із машини: освіжити голову. Холодно. Вечір вогкий, непривітний, бляклий і безрадісний. Спалахують ліхтарі. Підійшов до під’їзду. Поглянув на свої вікна. Доведеться піднятися.
– Ларо! – покликав з порогу: ні роззуватися, ні роздягатися не було жодного бажання.
Якесь дивне хихотіння з кухні! Що? Його колекційний коньяк? Вижерла всю пляшку?
– Ой! Це ти? А я вирішила відсвяткувати своє повернення додому! Чи свою втечу! Чи відрив від тебе! Ну, ти зрозумів… Ги-ги! Так смішно вийшло…
Ну й картина! Розмазюкана по всій пиці косметика, чорні патьоки від туші. Вся заплакана і розпатлана, наче пожована. От би сфоткати, й туди, на її сторінку, виставити! Шкода, він пароля не знає. Теж іще цяця! І головне, вже немає жодної надії спекатись її сьогодні! Не везти ж Лариску до її матусі з синочком у такому стані? Отже? Попереду ще одна ніч під одним дахом?! Без надії на спокій і відпочинок після цих виснажливих тижнів?!
З усієї люті на себе (прихистив на свою голову!), на неї (дурепу п’яну!), на Льону (через неї тут ОЦЯ завелася!), на весь цей світ – гепнув красивою порожньою пляшкою об підлогу! Зачудовано дивився на сотні скалок, що розсипались по світлих кахлях, на бліду, вмить протверезілу Ларку, яка нажахано втупилась у стілець, на перші сторожкі сутінки, що шкреблися за вікном, як нічні нетлі.
– Геть у ванну! Щоб через п’ять хвилин ти мала пристойний вигляд!
Здиміла. Сів на стілець, ще теплий від її заду, опустив голову на руки. Навалилася втома. Жаль якийсь чи що? До кого? До себе? Ні! Тільки не він! Бо не такий! Не піддасться! І враз відчув новий імпульс люті – аж кулаки стиснув і божевільно застугоніла кров у скронях. Зірвався по коридору, загупав кулаками у двері ванної, які самі прочинилися…
Стоїть у самих трусиках, п’яно всміхається. Розкинула руки й повисла на шиї.
– Давай востаннє! Ну давай! На пам’ять!
Закрив їй рот поцілунком, вдихнув цей збудливий аромат її парфумів, притиснув до себе сильно, люто, до хрускоту. Як там у пісні? «Если женщина просит…» Сама хотіла! Сама нарвалася!
Розділ дев’ятийЛягає день.
Він віддає свої надії ночі.
Робітники
Заморились працювати.
Там вогні,
Яскраві блищуть лампи.
Приходьте, люди, на вечір у клуб,
Там будуть танці.
Там, там танці.
Та-та-та, танці.
Танці.
Олег Скрипка. Кіна не буде, сьогодні в клубі будуть танці«Чувак! Покинула подруга? Реальна пруха!!!» – натиснув на біленьку ручку з піднятим догори великим пальцем під фразою якогось із віртуальних друзів, і відразу ж на його сторінці з’явилось повідомлення, що «вам, і ще 113 користувачам це подобається!» (нас багато таких, але ми не отара! Ні! Не штампований натовп! Не безлика маса! Ми – віртуальні друзі й однодумці, що знайшли одне одного за невидимою хвилею, ніколи не бачачись у реалі, і нас просто гріє почуття ліктя!). Так, йому це подобається! Як же це може не подобатись? Адже всі знають, що жінки, як трамваї: спізнився на один, приїде інший, потім ще один, іще – аж до самісінького кінця робочого дня, поки депо не зачиниться.
«Виходьте! Машина під вашим під’їздом. Це червоний фольксваген «пасат», номер КК 3490 НІ. Дякуємо, що скористалися послугою «Джаз-таксі»!» Та прошу! Стер есемеску й пішов у передпокій вдягатися. Так! Стоп! А риби? Мало не забув про вас, мої дорогесенькі!
Відчинив шафу й отетерів! От Лариска! От стерво! Не забрала шубку! Це вона навмисне, щоб перекрутитися, а через день-два в гості з ночівкою. Але не на того напала! Пропаща твоя норка, Ларусю! Та нічого, вона однаково тобі не личила. Буде нагода гардероб оновити. На жоден твій дзвінок чи есемеску просто не відповім! Мене для тебе вже не існує!
Вечір такий неприємний, холодний. Вітер збиває з ніг, крижані колючі сніжинки витанцьовують у жовтувато-оранжевому світлі нічних ліхтарів. Порожньо. Самотньо. Тоскно.
Біля під’їзду його хитнуло в бік червоного «пасата» (хоча в сутінках важко було зорієнтуватися, якого він там кольору). Може, трохи перебрав? А що було робити? Погодився відтягнутися з Ростиком (ти знаєш, буде кльово! Я тобі кажу! В «Басейні» класний тусняк!). Погодитися погодився, а от що там далі робити, в цій «Апельсин-Плазі», а надто на тверезу голову? Він і гадки не мав. Поки доїде – трохи розвіється, звісно. На місці можна ще чогось долити для хоробрості. Чи не доливати. Як буде, так і буде.
Що ж це так тоскно? Їде розважитися, танцювати, знайомитися, а таке враження, що мусить відбути якийсь незапланований поминальний обід. От давніше він би зрадів із нагоди відірватися від Льони, дітей і десь тусонути, і ось: тусуйся хоч кожен день, а не хочеться.
Не хочеться. Немає бажання. Ні думок, ні мрій, ні планів на майбутнє, та й майбутнього, власне, немає. Колись було, але тепер навіть уявити, що настане завтра, як повтор сьогоднішнього болю, самотності, невідв’язної, як смертний гріх, думки про те, чого таке сталося саме з ним, саме в його житті. Просто на хвилинку припустити це – і вже судомить щось там усередині. Щось таке, що
