Кола на воді - Олена Печорна
– Ти чому вдома не ночував?
Анатолій заховав обличчя у хвилях її волосся.
– Не ображайся. Мені потрібно було побути на самоті.
– Ти живеш не в однокімнатній квартирі. Забув? Тут вистачає місця, аби гризти себе без зайвих свідків. Де ти був?
– Пройшовся. Вночі легше дихається.
– Зрозуміло, – жінка різко піднялась, забравши його прихисток з собою, а потім недбало зв’язала у вузол. – Коли ж ти нарешті отямишся? Я не хочу жити з тобою таким. Чуєш? Втомилася.
У вікно зазирнув вогняний монстр й сповістив про ще один день літнього пекла. Очевидно, монстри не втомлюються. На кухні запахло кавою та колишнім життям, коли раптом до кімнати зазирнула солодка жінка, здивовано звела брови й труснула пакунком зеленого чаю.
– А це навіщо? До того ж, стільки.
Анатолій зробив вигляд, що не розділяє її здивування.
– Вирішив запастись. Кажуть, корисна штука. Японці лишень такий п’ють, і бач, які розумні.
Рената пирснула нервовим сміхом.
– Гадаєш, чай допоможе?
– Навряд, але спробувати варто.
Спробувати.
Вони з Валею мали спробувати, мали відвідати Ірину вже удвох. А раптом з того щось вийде? Зиркнув на годинник, зітхнув – лягати вже не варто, підвівся й пішов, залишивши заварену для нього каву холонути на кухонному столі. Коли ж Анатолій заїхав по Валю, жінка натхненно воювала з пилом, павуками і затхлим повітрям. Відкриті навстіж вікна ловили ранкову свіжість, нехай примарну й швидкоплинну, але після прибирання навіть стеля здавалась вищою. Волога ганчірка майстерно витанцьовувала у жіночих руках, дістаючи пил по всіх закутках. Охайно складені речі вдячно дивились на два переповнені пакети сміття. Тут справді тепер дихалось легше.
– Валюш, ти від квартири хоч цеглину лиши, а то я і не впізнав одразу. Та й не варто було самій, я б викликав Надію Іванівну, вона у нас двічі на місяць прибирає. Старанна жіночка.
Валентина викрутила ганчірку й рівно розвісила у ванній.
– Мені потрібно було чимось зайнятись, аби… словом, ти розумієш. Та й не звикла я до прибиральниць, тільки… у Оксанчиній кімнаті лишила все, як є. Спершу думала речі спакувати, а потім вирішила, що це має зробити Ірина… коли повернеться.
– Аби ж тільки повернулась.
Жінка загорнула руки в рушника й відрізала:
– Обов’язково повернеться. Давай швидше до неї. Я через п’ять хвилин буду готова.
Лікарня зустріла розігрітими східцями і пусткою коридорів. Всередині не було жодного обличчя, зате з вікна простежувався увесь внутрішній двір, все одно що на долоню лягав. Там зараз прогулювалось кілька поодиноких силуетів. Валя мимоволі спинилась й притислась до скла. Осяяні сонцем пацієнти відділення крокували по звичному колу, як вчора, позавчора, тиждень, місяць, рік тому, хоча… тоді тут могли прогулюватись інші. Власне, цей факт мало що змінював у загальній картинці. Валя здригнулась.
– Не бійся. Це лише звичайне медичне відділення.
– Так… але…
– Їй тут допоможуть.
Жінка невпевнено озирнулась, і Анатолій пригадав, як під час першого візиту сюди йому так само увесь час хотілося озирнусь. Страх? Ні, то був не зовсім він. Власне, чого боятися? Кого? Вже перше обличчя в коридорі, на яке він наштовхнувся, довело: озираються тут лише здорові, хворі дивляться вглиб.
– Швидше б до Іри, – голос Валі тремтів.
– Ходімо вперед, он до столу чергової сестрички.
Жінка пришвидшила крок, проте, підійшовши ближче, вражено спинилась. Її спинили квіти. Так-так. Зів’ялі й змучені, вони приречено схилили голови у вазі, перетворившись на мерців, котрих виставили на загальний огляд – милуйтеся. Валентина змучено прошепотіла:
– Ромашки…
Похапцем відвела погляд й прохально звернулася до чергової:
– Викинули б ви букет.
Медсестра відірвалась від записів й подивилась спочатку на відвідувачку, а потім на вазу:
– Це ще з якого дива. У нас прибиральниць – цілий штат, а я з букетами носитися буду.
Валентина мовчки підійшла впритул, мовчки забрала вазу й мовчки опустила у відро для сміття.
– Ви… ви що собі дозволяєте?!!! Ану геть звідси, хуліганка якась. Я зараз охорону викличу.
– О! Для цього час знайдеться. А як ось таке впливає на психічний стан хворих, ви не потурбувалися? Я вже не кажу про елементарні норми гігієни.
Жінка войовниче підхопилася зі стільця й приготувалася розповісти все, що думає і про відвідувачку, і про норми гігієни, однак на ґвалт вийшов завідуючий Володимир Іванович та здивовано звів брови.
– Що тут, дозвольте поцікавитись, відбувається?
Медсестра застрибала довкола, хаотично розмахуючи руками, натомість Валентина стояла непорушно, дивлячись прямо в очі людині у білому.
– Володимире Івановичу, вибачте. Доброго дня. Це сестра моєї дружини, Валентина.
Лікар ожив.
– О! Це добре, дуже добре. Віко, можете повертатись до виконання своїх обов’язків. До речі, наступного разу будьте уважнішими з букетами. Пані Валентино, прийміть моє співчуття. Ви, здається, були хрещеною дівчинки?
Валя напружилась, але швидко опанувала себе.
– Так. Спасибі, звичайно, але я, відверто кажучи, не розумію, чим даний факт може допомогти у лікуванні Ірини.
Лікар примружився і задоволено кивнув головою.
– Та це я до слова. Бачу, вам без остраху можна дозволити зустріч з сестрою. Анатолію Миколайовичу, проведіть, будь ласка, гостю, а потім зайдіть до мене на хвилинку.
Коли чоловік зайшов до кабінету лікаря, той задоволено потирав долоні.
– Я вас слухаю…
Володимир Іванович здивовано підняв очі, а потім, згадавши, махнув рукою:
– Та то я так… Вибачте, просто їх необхідно залишити наодинці. Розумієте?
Анатолій опустився на запропонований стілець і зітхнув.
– Не знаю… Гадаєте, допоможе?
– Ну одразу, навряд, але… Пані Валентина справила враження надійної людини. Кілька таких побачень, і контакт, думаю, буде встановлено. До речі, є якісь новини? Що слідчі говорять?
– Нічого. Шукають.
– Ясно, але так просто вбивцю не знайти. Зараз він затаївся, спостерігаючи за панікою жителів. Ви помітили, що коїться в місті? Це схоже на тотальну параною: маніяк ввижається в кожному стрічному. Та де там! Навіть серед знайомих, друзів, близьких. Ми перестаємо довіряти, а власних дітей залякуємо до напівсмерті. А він… він вбирає ці емоції, акумулює і чекає, доки не пройде перша хвиля страху, щоб потім… Його необхідно зупинити вчасно.
Анатолій зчепив пальці у твердий вузол, відчуваючи, як під шкірою закипає кров.
– А який він, убивця?
Очі за скельцями окулярів закліпали:
– Найстрашніше, що ним може виявитись будь-хто з
