Кола на воді - Олена Печорна

– Я піду. Валю, може, все-таки краще до мене? Або в готель?

Жінка легенько поцілувала палітурку зошита, провела пальцями і простягнула назад.

– Та ні. Не хвилюйся. Я впораюсь, заразом провітрю тут все, пил протру. Іра має повернутись не в склеп, а додому.

Чоловік збентежено прошепотів:

– Має…

Повертаючись назад, він зайшов до найближчого супермаркету і купив вісім пачок зеленого чаю – усі, що стояли на полиці. У голові весь час оберталась одна і та сама думка: якщо їх заварити одночасно, вийде, напевно, кілька кущів чайного листу. Треба ж, неначе реанімація душі, тільки тимчасова. Ці листочки вже ніколи не зможуть вбирати в себе цілющі сили землі, цілуватись із сонцем, умиватись дощами, але вони так щемливо дихатимуть на дні чашки, а ще дозволять пити своє літо маленькими ковтками – аби краще відчути його на смак. Можливо, схоже трапляється і з людьми? Варто лишень згадати.

Чоловік поставив машину в гараж і поглянув на свій будинок – світла нема, значить, Рената вже спить. Ніч безсоромно цілувалась з небом, а воно сипало їй у пригоршні десятки блискучих зірок. Майже, як у нього з солодкою жінкою. Анатолій глибоко вдихнув і пішов пустими вулицями міста. Страшенно хотілось повернутись назад у минуле, а там, у своїй новій оселі, це не вдасться, просто минулого там практично нема, дім збудований якихось півроку тому для нової дружини. Що у такому згадаєш? Першу поставлену ними новорічну ялинку? Тим паче Рената майстерно блокувала все, що стосувалось колишньої сім’ї. Йому і досі не вдавалось збагнути, як вона це робить. Неначе натискає якусь потаємну кнопку в його свідомості: клац – і все, є лише вона, вона і ще раз вона. Анатолій від безсилля труснув головою, немов міг таким способом звільнитися від незримої присутності Ренати.

Парк. Це ж треба, коли він устиг дійти аж сюди? Спить, хоча… Може, дерева просто грають в мовчанку? Ніч у схованку. А пам’ять? Пам’ять винувато розвела руками. Вибачай. Він нічого не пам’ятав з життя Іри за останні місяці. Нічого. Надто глибоко засмоктало його нове життя. Ірину він бачив лишень, коли заходив по Оксанку, а робив це тільки у вихідні, та й то не кожні – Рената вимагала уваги. Йому здавалось, що це природно. А як ще поводяться молодята? Прагнуть щохвилини бути поруч, розчиняючись одне в одному до одурманення. Як по-іншому? Ніяк. Тим паче, робота забирала прірву часу, а він змушений був топити себе у нових договорах, об’єктах, ідеях, адже тепер мав забезпечити дві сім’ї. Хіба тут до колишньої? Якби не дочка, Ірина, напевно, зникла б для нього остаточно – давно звична, прочитана, пережита, словом, вивчена до останньої родимки й думки, а тому й нецікава.

Але ж тисячі живуть за звичкою і чомусь називають це щастям? І він так жив і був переконаний у тому, що щасливий. Цілував дружину у ніс, бажаючи їй добраніч, у щоку – йдучи на роботу, а в чоло – коли повертався. Його давно не збуджував запах її волосся, власне, сам її запах був настільки звичним, що вже видавався рідним. А з рідними не займаються коханням, з ними просто живуть. Вони були разом тринадцять років, й обоє не вірили у нещасливі числа. То що сталося? Що?

Чоловік підійшов до озера, залишивши позаду силуети вартових. Тихо. Так тихо, що чути, як ніч втомлено дихає, не в силі втримати усі згаслі зірки на долонях. Анатолій нахилився до води й зрозумів, що зірки зникли – всі до одної, значить, скоро світанок. Новий день, як і нова жінка, – хвилюючий та невідомий, ні, напевно, тому і хвилюючий, що невідомий. Рената була саме такою. Так-так. Нерозгадана таємниця. І вже з першого погляду на неї, отам, на порозі свого робочого кабінету, Анатолій нутрощами відчув, що це – його Жінка. Власник будівельної організації й секретарка. Смішно навіть… й банально, все одно, що в анекдоті.

Присів, торкнувся води. Це ж треба. Він так довго йшов до свого бізнесу, вперто, наполегливо, не шкодуючи себе, з щирою впевненістю, що робить це заради них, своїх дівчаток (бо для кого ж ще?), й раптом ця прірва, солодка-солодка й безмежно нова. Божевілля? Схоже. Неначе зірвався з шаленої висоти й летиш без натяку на бодай якусь страховку, а під тобою розповзається сірою плямою земля. І що можна змінити? Що проконтролювати? Нічогісінько. Ось так і він втратив контроль. Щоранку зачиняв двері свого колишнього життя й мчав на роботу, немов навіжений, аби знову, знову і знову пізнавати її, вбирати, пити, дихати, жити, так-так, жити із жінкою, солодкою на смак. Ось це щастя!

А Іра… Що Іра? Він вже не замислювався над тим, що відчувала вона. Не до того. Тим паче, законна дружина за тринадцять років шлюбу також встигла прочитати його до останньої карлючки і недбало кинутих шкарпеток у кутку. То невже втрачати такого боляче? Та й не втратила вона. Хіба втратила? Він же все одно продовжував бути батьком її дитини, значить, був. Навіщо ж крадькома вити у подушку й пити отой капосний зелений чай?

Вода лизнула пальці й ніжно задзвеніла в темряві:

– Крап. Крап. Крап.

Чоловік умився, широко зачерпнувши ніч руками. А може, якщо постаратись, то щось таки вирине з пам’яті? Не можуть же люди так просто викреслювати один одного зі свого життя? Раз – і відрізано, назавжди. Чи можуть?

Згадались чорні тіні під очима, міцно зціплені вуста і якісь лякливі рухи, а ще… Ще Ірина після розлучення жодного разу не подивилась йому в очі, завжди ховаючи погляд повз, неначе боялася настромитися на гостре лезо. Чудна. Він же всього-на-всього колишній чоловік. Розмови. Їхні розмови звузились до кількох слів, та й ті можна було записувати на диктофон і вмикати у потрібний момент – помилитись навряд чи вдалося б:

– Привіт.

– Привіт.

– Оксанка зібралась?

– Так, тільки гуляйте не допізна, краще хай ночує вдома.

– Добре.

– Раптом що, дзвони.

– Домовились. Бувай.

Бувай. Бувай. Бувай. Ірина стала для нього отим «бувай», і вимовляв його він просто, без надриву або, тим паче, болю. А що говорила вона – вже не його справа. Що відчувала? Те нині знав хіба що чай, зелений чай. Озеро мовчало і вбирало в себе думки. Воно це вміло, бо воно – вода.

Коли Анатолій нарешті переступив поріг