Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

тому, що він мусить поїхати на материн похорон. З поїздкою в Грецію нічого не вийде, як прийшло, так і пішло, і тим підтвердилося, що щастя в грі — не таке вже й щастя. Радше це привід для того, щоб у людини з іншого, важливішого боку життя було відібрано те, що їй належить. Так думав Бакрач, але нічого не сказав. Мовчала й Дівна, шукаючи в шафі білу сорочку і чорну краватку. Мовчав і Ґоран, сидів за кухонним столом і проводжав поглядом дрібні порошинки, що сідали просто у траварицю, якої, за давнім звичаєм, налив йому тесть, щоб притлумити горе. Близнята крутилися довкола, знали, що сталося щось страшне, але їх це не зачіпало. Серця в них були порожні, бабусі вони ніколи й не бачили, і міста Заґреба так само, далекого чужого міста, в чиєму імені відчувалася невимовлена, але питомо закладена загроза. Те, що тато там народився і ще раз мусить туди поїхати, було ніби казкою. Перейде дев’ять гір і дев’ять долин, змагатиметься з жахливим змієм і перехитрує старого чаклуна, тільки б дійти до Заґреба і там зробити те, в чому насправді й сенсу нема, але без чого не було б ні бабусь, ні батьків, які народжуються з бабусь.

Якби хтось йому сказав хоч слово, або якби ракія була достатньо міцною, щоб зробити його інакшим, ніж він був, Ґоран не поїхав би до Заґреба. Не з’явився б на Мироґої в першому ряду біля катафалка, не потискав би вологих долонь і не цілував би щік старих тіток та їхніх сердитих чоловіків. Скандал, який спричинив би таким чином, його й не стосувався б, бо тих людей він більше ніколи не побачить і ніколи більше не поїде до Заґреба. Колись давно він поїхав кататися на лижах, познайомився з жінкою, яку покохав, і насправді так ніколи й не повернувся додому. Сталася війна, в якій кожен мусив обрати свій бік, деякі обирали між державами чи народами, а він обирав між Дівною та мамою. Хоча ніхто цього не визнає, його вибір був болісніший і людськіший. А після того, як вибір було зроблено, його потрібно було триматися завжди й до кінця. Мама так і померла, не побачивши його. Їй однаково, приїде він чи не приїде на Мироґой.

Він чекав, що хтось йому скаже, підтвердить, що це цілком нормально — поїхати з дружиною й дітьми у Грецію, а не на материн похорон. Але все дарма. Сам, у тестевому чорному костюмі для весіль та похоронів, з хорватським паспортом у кишені, він стоятиме в сараєвському аеропорту й почуватиметься обдуреним. Не знатиме, хто й навіщо його обдурив, чекатиме, що зненацька щось зміниться, що з гучномовця пролунає його ім’я, що його зупинять на митному контролі.

У ніч перед від’їздом двоє чоловіків стояли перед будинком і курили. «Ти мусиш це зробити», — сказав молодший. «Знаю, можеш мені цього не казати», — відповів старший. «Не хочеш їхати?» — запитав молодший. «Та як же не хочу, мені просто шкода, що ти не поїдеш», — збрехав старший. Потім вони мовчали, голоси долинали тільки тоді, коли той, котрий не мав запальнички, хотів закурити нову цигарку. І відомо було, що той другий думає і як легко було б зробити щасливим світ, але вони так само добре знали, що зробити цього не можна. Не в цьому світі і не серед цих людей, з якими вони живуть.

Не було жодних проблем зі зміною одного імені в бронюванні, особливо після того, як в агенції почули про причини такої зміни. Те, що в переможця померла мати, спричинило майже родинну жалобу серед світлокосих хостес. Додаткова причина допомогти, тож, якщо треба…

Літак до Афін вирушав із сараєвського аеропорту о восьмій двадцять. Вони прокинулись о п’ятій, треба було ще добратися з Пале до аеропорту. Автобус до Лукавиці був о шостій, а далі треба брати таксі. Доки вони спускалися у Сараєво, у Вєролюба Бакрача всі кишки зав’язались у вузол, такий велетенський, яким прив’язують човни на дунайських набережних, і він постійно дивився в інший бік, на гору, яка ставала все вищою, поки автобус спускався все нижче.

У Лукавицю вони приїхали саме вчасно. У таксиста була довга борода, а на дзеркалі заднього огляду гойдалась іконка з ликом Святого Сави[33]. Ні те, ні те за нормальних обставин йому не сподобалося б, але зараз, коли на відстані витягнутої руки, в межах досяжності пістолетного пострілу чи сильно копнутого футбольного м’яча лежало місто, в яке він і ногою за життя ступати не хотів, четник[34] та ікона здалися Бакрачу кревною ріднею, мало не гербом із шістьма смолоскипами[35]. «Де ти воював, брате?» — спитав він таксиста. Той тільки глянув на нього й нічого не відповів. Перед будинками край дороги до аеропорту діти грали в футбол. Один із них, не старший семи років, на спині мав цифру сім, а над нею напис — Саліхаміджич[36]. «Хороший гравець», — сказав Бакрач. «Бувають і кращі», — відгукнувся водій.

Греція виявилася місцем, у якому він завжди хотів опинитися, навіть сам того не знаючи! Ні, Греція була тим місцем, де Вєролюб Бакрач мусив народитись. А якщо вже не народився — то хоча б провести тут старість. Він одразу забув і Пале, і будинок, що його будував, життя, яке там залишає, забув навіть про бджіл: нехай здичавіють чи перейдуть у чиїсь добрі руки, а він хоче залишитися тут, у Греції! Тільки хай йому залишать онуків, без них він усе ж не зможе, а разом вони отак, автобусами з кондиціонером і телевізором кочуватимуть благословенною країною з кінця в кінець і шукатимуть рай. Спершу він думав, що знайшов рай в Афінах, на Акрополі, але наступного дня вони проїхали тридцять кілометрів до містечка, назви якого не запам’ятав, і він уже знову був упевнений, що це рай. За сім днів курсування по Греції кожне місце, в яке вони потрапляли, здавалося Бакрачу кращим за попереднє. Мимохідь він ще й дивувався молодим, які нарікали, що стільки їздять, співчутливо дивився на дівчат, які блювали у чорні пластикові пакети, втішав тих, які плакали й повторювали, що більше вже не витримують…

Дівна дивилася на нього і тільки посміювалася. Батько ніколи не був таким. Та й хто б міг подумати, що він, селянин, який більше чудувався кожній травині, ніж найкрасивішій белградській будівлі, буде такий захоплений античними руїнами.

Восьмого дня вони прибули до Епідавра