Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Він пішов у затінок, подалі від міномета, за кожним пострілом якого в нього боліло ліве вухо — він пробив барабанну перетинку ще хлопчиськом, наслідуючи батька, що завжди завзято чистив вуха; ліг на траву й заплющив очі. Прислухався до вибухів удалині, міномет озивався щодесять хвилин, а тоді раптом подумав, що більше не чути бджіл. Раніше він завжди їх чув, коли лягав у траву. Хай якою нікудишньою була ця війна, все ж вона спромоглася розігнати бджіл. Полковник Вєролюб Бакрач зітхнув за ними, подумав також, що ніколи ще не був таким важливим, як нині для свого переляканого війська. Йому здалося, що від того не може бути зла.
Але те, що й військо у своєму страху не таке вже дурне і що його ілюзія миру й щастя не досить точна, стало ясно за якихось три дні. Було оголошено загальну тривогу, бо супротивник пішов у наступ. Мусульмани видерлися на горби й схили над містом, застали вартових зненацька й захопили перший ряд траншей, яких ніхто не стеріг, і тепер їх треба відбити. Почалася контратака, артилерія додатково засипала мурашине місто, а Бакрач зі своїм загоном вирушив на передову. У вантажівці панувала тиша, хлопці трусилися зі страху, і як же їм було не труситися, коли все це були міські діти, які навіть мотики, не кажучи вже про автомат, досі в руках не тримали. Коли вони зупинились, один із солдатів почав плакати й кричати, і вони заледве випхали його з машини. Хтось копнув хлопця ногою під зад, і він розтягнувся на леваді на повен зріст, наче чимось дуже завинив.
Контратака вже закінчувалася, супротивника відкинули, а Бакрачу тільки й треба було, що прочесати периметр і перевірити, чи все чисто. Це була надмірна військова завбачливість, але він не протестував проти участі в першому бойовому завданні. Бодай і символічному. Навіть якщо ні до чого не дійде, котрогось дня це стане доброю історією для внуків.
Вони переходили з одного горба на інший, вилазили на скелі й одразу ж спускалися до міста, майже до крайніх будинків, але не побачили нічого цікавого, крім кількох мертвих людей. Солдати трохи осміліли, хоча й далі відвертали голови від убитих. Це нормально. Бакрачу й самому було неприємно бачити чоловіка з рознесеною головою. І коли вже хотіли повертатися на вихідні позиції, щось шуснуло за кущем, долинув скрик, а зразу по тому розляглася стрілянина. Кулі засвистіли в них над головами, полковник крикнув: «Лягай!».
Про те, що відбувалося далі, полковник Вєролюб Бакрач нікому не розповість. Але не тому, що хоче зберегти таємницю чи вберегти інших від страшної картини, а тому, що не певен, скільки тут усього було насправді, а скільки прийшло до нього зі снів і не дає спокою. За кущем ожини, на кілька метрів нижче від їхньої позиції, була гола скеля завширшки з десять метрів. На тій скелі він угледів хлопців з «калашами». Їх було семеро. Жодному не могло бути більше вісімнадцяти. Над ними було небо, а під ними — хмара, ще одне небо, а під ним, імовірно, місто. Або ж йому так здалося. Хоча мить зустрічі була короткою, достатньою тільки щоб розвернути дуло в їхній бік, він запам’ятав кожне обличчя. І знав, чому вони не ціляться зі своїх автоматів. З автоматів не цілиться тільки той, хто точно знає, що обойма порожня, і бачить перед собою звіра, якого не налякаєш порожнім дулом. Ті діти були у відчаї.
Один, світлокосий, вигукнув: «Аллагу екбер!» І після цього стрибнув у прірву. Інші стрибнули мовчки. Зникли так, наче їх ніколи й не існувало. Лишилася гола скеля, на яку не ступала людська нога. Такою видавалась. Запанувало мовчання, а потім хтось за спиною в полковника засміявся. І тоді розсміялися всі. Окрім нього. Він не міг вдихнути повітря. І крикнути, щоб солдати припинили. Стояв скам’янілий, зі скелею на грудях, а тоді знову запанувала мовчанка і Бакрач почав дихати. Того дня, наступного і аж до кінця війни вони більше не дивились одне одному в очі. Ні солдати між собою, ні будь-хто з них — полковникові.
Тієї ж ночі Бакрач зрозумів, що донька і зять мали рацію. Вони повинні були поїхати кудись. Для людини замало врятувати своє життя і дім. Варто було рятуватися й від того, що недобре бачити. Чи від хвилини, коли розмивається межа між тим, що бачиш, і тим, що тобі примарилося. Сни страшні, якщо ти не певен, що це тільки сни. І дитяча казочка страшна, коли її проживає доросла людина.
Діти на скелі залишилися без боєприпасів. Їм роздали по одній обоймі й відправили розблоковувати місто. Вони видерлися на шпиль і далі не мали куди — ні вище, ні нижче. Якби їх не знайшли, вони, може, і зуміли б якось спуститися, але навіть у цьому немає певності. Його мучило те, що тільки один із них вигукнув «Аллагу екбер!». Якби крикнули вони всі, може, він повірив би, що мав справу з фанатиками, які радше стрибнуть у прірву, ніж потраплять у руки ворогу. А може, навіть і цього не було б достатньо.
Вєрослав Бакрач знав, що ті діти за рік-другий могли стати його солдатами, він був би їхнім прапорщиком і розставляв би їх по караульних постах. Коли б вони спізнювалися з відпустки чи верталися з міста п’яні, він приховував би це від коменданта казарми й тішився, коли солдати говорили б між собою, що прапорщик Любо — чоловік душевний і взагалі хаджія[27]… Так було б, якби обставини під цим небом розпорядилися дещо інакше. А так — вони втекли від нього у смерть, переконані, що він їх різатиме, здиратиме шкіру зі спини, саджатиме на палю, бозна-що з ними робитиме… Даремне тепер переконання, що нічого з цього він з ними не робив би. Не дав би й волосині впасти з їхніх голів. Хлопці в кросівках і з порожніми автоматами в руках були мертві. І той, що дивився йому в очі, коли крикнув «Аллагу екбер!», теж був мертвий.
Бакрач не вірив у Бога, але не сумнівався, що існує якась кара за все скоєне. Її не призначають жодні суди, і ніхто не знає про кару, окрім того, кого покарано. А покараним може бути тільки той, хто вірить, що в чомусь винен.
Решту війни він проспав. Якщо навіть бачив щось страшне і якщо вчинив якесь зло — це не йшло у жодне порівняння
