Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Френку, це ж баскетбольна команда, а не шпиталь для інвалідів.

— Егей, я не інвалід! — вигукнув Гіллель, який усе чув.

— Так, але ти ж худий мов трясця, — заперечив Шон. — Для нас ти все одно як інвалід.

— А може, спробуємо? — запитав директор.

Фізкультурник знову нахилився.

— Френку, команда укомплектована. І черга на неї довга, немов моя рука. Якщо ми зробимо виняток для цього хлопця, на нас можуть завзятися батьки інших дітей. А я цього не люблю. І ще одне: ми програємо, якщо він вийде на поле. А ми й так зірок із неба не знімаємо. Наші успіхи в баскетболі далеко не блискучі, а тут іще…

Геннінґс погодився й, обернувшись до Гіллеля, винайшов цілу купу правил внутрішнього розпорядку, згідно з якими не можна міняти склад баскетбольної команди посеред навчального року. Тут у спортивний зал удерлася ціла юрма дітлахів, що прийшли на тренування, й Гіллель із директором посідали на лаві під трибунами.

— То що ж мені робити, пане директоре? — запитав Гіллель.

— Можеш назвати мені прізвища бешкетників. Я викличу їх до себе і дам прочуханки. А потім ми організуємо майстер-клас проти бешкету.

— Ні, так буде найгірше. І ви самі це знаєте.

— А чому ти не уникаєш тих розбишак? — розізлився Геннінґс. — Не ходи на спортивний майданчик, якщо не хочеш заробляти бубнів, та й годі.

— Я не відмовлюся від гри в баскетбол.

— Упертість — кепська риса, хлопчику.

— Не впертий я. Просто не хочу поступатися фашистам.

— Де ти почув це кляте слово? Сподіваюся, не на уроках тебе його навчили? У школі Оук-Трі таких слів не вчать.

— Ні, в книжці прочитав.

— У якій це книжці?

Гіллель розстібнув наплічник і дістав книжку з історії.

— Де ти взяв цю гидоту? — пробелькотів Геннінґс.

— У бібліотеці.

— У шкільній бібліотеці?

— Ні, в муніципальній.

— Ху! Так ось, я забороняю тобі приносити такі огидні книжки до школи, а слова ці тримай при собі. Мені прикрощі не потрібні. Та я бачу, що ти багато всього знаєш. Ліпше ти використовував би свою силу, щоб захиститися.

— Але ж сили в мене якраз і нема! Ось у чім проблема.

— Твоя сила — це розум. Ти хоч і малий, але дуже розумний… А в казках розумний завжди врешті бере гору над здорованем…

Ті директорові слова знайшли відгук у Гіллеля. Того ж таки дня він сів у редакційній кімнаті й написав текст, а потім передав пані Черіот, щоб вона опублікувала його в найближчому номері шкільної газети. То було оповідання про малого хлопчину, учня приватної школи для багатіїв, якого однокласники на кожній перерві припинають до дерева і катують усіма різними способами, зокрема, такими дошкульними і гидотними, що в нього в роті заводиться інфекція. Жоден дорослий не звертає на те уваги, надто ж директор тієї школи: разом із викладачем фізкультури він лиже п’яти батькам учнів. Закінчується оповідання тим, що однокласники підпалюють дерево, до якого прив’язали того сердегу, і танцюють довкола вогнища, виспівуючи похвальні гімни вчителям, які спокійнісінько дозволяють їм катувати найслабших.

Прочитавши те оповідання, пані Черіот побігла до директора Геннінґса і показала йому те творіння; директор заборонив його друкувати і викликав до себе Гіллеля.

— Ти розумієш, що твій текст містить слова, які не можна вживати у нашій школі? — заревів директор. — Я вже не кажу про сюжет цього дурнуватого оповідання й наклеп на вчителів, що його ти звів у ньому!

— Те, що ви кажете, називається цензурою, — відтяв Гіллель. — Таке робили фашисти, я читав про це в тій книжці.

— Облиш ці балачки про фашизм, чуєш? Не цензура це, а здоровий глузд! У нас в Оук-Трі є моральні правила, а ти їх порушив!

— А лист до Гелени, який ви опублікували в попередньому числі газети?

— Я вже пояснив тобі, пані Черіот гадала, що той вірш написала вона.

— Але ж після публікації я сказав їй, що автор я!

— То й добре зробив, що сказав.

— А вона повинна була заборонити розповсюдження газети!

— А чому це?

— Бо та публікація була для мене страшенно принизлива!

— Ох, Гіллелю, облиш ти ці свої примхи! Вірш дуже хороший, на відміну від оповідання, де ціла купа різної гидоти і грубощів.

І директор відпровадив Гіллеля до шкільного психолога.

— Я прочитав твоє оповідання, — сказав той, — і воно здалося мені цікавим.

— Тільки вам воно таким і здалося.

— Директор сказав мені, що ти читаєш книжки про фашизм…

— Та знайшов одну в бібліотеці.

— І це вона тебе надихнула на це оповідання?

— Мене надихнула на нього ваша дурнувата школа.

— Може, тобі не варто читати таких книжок…

— Може, іншим якраз і треба читати такі книжки…

Дядечко Сол і тітонька Аніта теж просили сина зробити ще одне зусилля. «Гіллелю, ти в цій школі ще й трьох місяців не навчаєшся. Навчися жити у злагоді з іншими».

Нарешті в актовій залі відбулася шкільна дискусія на тему «Бешкет і грубощі». Геннінґс довго розводився про морально-етичні цінності Оук-Трі й пояснив, чому бешкет і грубощі суперечать правилам поведінки у школі. Потім учні розучили гасло: «Грубощі казати — це бешкетувати!» — яке треба було хором виголошувати, почувши, як хтось у школі сказав грубе слово. Скінчилася дискусія тим, що учні дістали змогу ставити запитання, які їх цікавили.

— Питайте все, що захочете, — заявив Геннінґс, хитро підморгнувши Гіллелеві, й докинув: — У нас цензури нема.

У залі здійнявся цілий ліс рук.

— А грати в м’яча на вигоні — це бешкет? — запитав якийсь хлопчина.

— Ні, це спорт, — відказав Геннінґс. — Якщо тільки ти не поціляєш м’ячем в обличчя товаришеві.

— А я колись побачила павука в кафетерії й страшенно заверещала. Це бешкет? — трохи засоромившись, запитала якась дівчинка.

— Ні, від переляку кричати дозволяється. Але просто так репетувати, щоб друзям аж у вухах закладало, це бешкет.

— А якщо хтось зарепетує, щоб побешкетувати, а потім скаже, що побачив павука, щоб його не покарали, то це як буде? — спитався інший учень, якого, певне, турбувало, щоб ніхто не поминув закону.

— Так робити нечесно. А нечесно робити — недобре.

— А що означає «нечесно»?

— Не зізнаватися у своїх вчинках. Наприклад, якщо вдаєш хворого, щоб не ходити до школи, це дуже нечесно. Ще запитання?

Якийсь хлопчак підняв руку, і директор кивнув йому.

— А секс — це грубе слово? — спитався хлопчак.

Усі аж дух затамували, а Геннінґс розгубився.

— Секс — це не грубість… але це слово, сказати б… ну, зайве.

У залі загомоніли. Якщо секс не грубе слово, то, певне ж, його