Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Пане лікарю, він каже, що не любить школу. Він кепсько спить, мало їсть. Відчуваю, що з ним щось недобре.

Лікар обернувся до Гіллеля.

— Гіллелю, твоя матінка правду каже?

— Так, пане лікарю.

— Чому ти не любиш школу?

— Не школу, а інших дітей.

Тітонька Аніта зітхнула.

— Завжди те саме, пане лікарю. Каже, що це інші діти винні. Та ми вже змінили декілька шкіл…

— Ти розумієш, що як не докладеш зусиль для того, щоб влитися в колектив, то потрапиш до спеціалізованої школи?

— Ні, тільки не це… Туди я не хочу.

— Чому?

— Я хочу ходити в нормальну школу.

— То все залежить лише від тебе, Гіллелю.

— Знаю, пане лікарю.

Кнур гамселив його, обдирав, принижував. Змушував його пити з пляшок із якоюсь жовтявою рідиною, змушував хлебтати воду з брудних калюж, квацяв лице грязюкою.

Він піднімав його, мов билинку, трусив, наче матрац, кричав: «Ти креветка, гівно собаче, дурник заплішений!» Коли прізвиська вичерпувалися, бив його кулаком у живіт, аж тому дух забивало. Гіллель був худий мов трясця, і Кнур підкидав його в повітря, мов пір’їну, лупцював наплічником, здавлював голову, викручував руки, а потім казав: «Як полизькаєш мої черевики, то перестану». І Гіллель скорявся, щоб усе це врешті припинилося. У присутності всіх учнів ставав рачки і лизав Кнуряці черевики, а той копав його носками в обличчя. Половина глядачів реготала, а половина, в нестямі від стадного інстинкту, кидалася на Гіллеля й гамселила його кулаками. Вони плигали на ньому, топталися по руках, сіпали за чуба. І все було задля власного порятунку. Поки Кнур збиткується з Гіллеля, їх він не зачепить.

Потім вистава добігала кінця, й усі розходилися. «Як поскаржишся, то гаплик тобі буде!» — казав Кнур, востаннє плюнувши хлопчині у вічі. «Гаплик, так!» — хором повторювали підлабузники.

Гіллель залишався лежати на землі, немов скарабей, якого перевернули догори лапками, потім, трохи заспокоївшись, підводився, брав свій м’яч і йшов до баскетбольного майданчика, де вже нікого не було. Він поціляв у кошик, грав уявні матчі й додому повертався аж до вечері. Угледівши його потовчену фізіономію й подертий одяг, тітонька Аніта розпачливо вигукувала: «Гіллелю, божечку мій, що сталося?» А він усміхався, приховуючи біль, щоб не завдавати його матінці, й казав: «Та нічого, просто матч був шалений, мамо!»

За двадцять миль відтіля, у східному районі Балтимора, в інтернаті для важких підлітків мешкав Вуді. Директор того інтернату, Арті Кровфорд, був давнім другом дядечка Сола і тітоньки Аніти. Обоє безоплатно допомагали інтернатові: тітонька Аніта давала медичні консультації, дядечко Сол відкрив постійну адвокатську приймальню для надання правової допомоги вихованцям і їхнім родинам у різних адміністративних справах та процедурах.

Вуді мав стільки ж років, як і ми, та то була цілковита протилежність Гіллелеві: набагато розвиненіший фізично, та й на вигляд здавався старшим. У східних районах Балтимора, на відміну від тихого Оук-Парку, процвітала неабияка злочинність, торгівля дурманом і насильство. Інтернатові насилу щастило привчати дітей до школи: їх затягувало недобрі звички, та й спокуса влитися до злочинної ватаги, що заступала їм відсутню родину, була велика. Такий був і Вуді: розбишакуватий, але не зіпсований дітвак, який потрапив під уплив старшого хлопця, Девона, той був укритий татуюваннями, вряди-годи перепродував дурман і носив пістолет за поясом, яким любив похизуватися десь у темному провулку. Дядечко Сол добре знав Вуді, бо не раз витягав його з халепи. Той був пречудовий і чемний хлопець, та полюбляв устрявати в бійки, і щоразу це закінчувалося тим, що його затримувала поліція. Дядечко Сол любив його за те, що він завжди бився зі шляхетною метою: то якусь бабцю образили, то приятель вскочив у халепу, то в якогось малюка вимагають гроші або лупцюють — ото він і наводив справедливість кулаками. Приходячи йому на поміч, дядечко Сол щоразу переконував поліціантів, щоб вони відпустили Вуді й не порушували справи. Аж якогось вечора директор інтернату, Арті Кровфорд, уже о пізній порі зателефонував йому і сповістив, що Вуді знову має неприємності, але цього разу поважні: він ударив поліцая.

Дядечко Сол відразу ж поїхав у відділок на Істерн-авеню, де утримували Вуді. Дорогою він навіть потурбував заступника начальника поліції, свого доброго знайомого, щоб заручитися підтримкою, а то ще справа потрапить до якогось занадто суворого судді. Приїхавши у відділок, він побачив, що Вуді сидить не в камері, та й наручників на ньому нема, — він спокійнісінько гортав комікси і пив гарячий шоколад у кімнаті для допитів.

— Вуді, з тобою все гаразд? — спитав дядечко Сол, зайшовши туди.

— Добридень, пане Ґольдмане, — відказав хлопчина. — Шкодую, що завдаю вам клопотів. Усе гаразд, поліцаї дуже люб’язні.

Йому ще не було й десяти років, та на вигляд він скидався на тринадцятирічного чи чотирнадцятирічного хлопця. М’язи вже напиналися під футболкою, на обличчі мужні синці. І ось він якось примудрився підкорити серця поліцаїв, аж вони почастували його шоколадом.

— Отак ти віддячив їм? — трохи роздратовано запитав дядечко Сол. — Кулаком у рило? Який дідько тебе на таке сподвигнув, га, Вуді? Ударити поліціанта — ти знаєш, що тобі за це буде?

— Та я не знав, що то поліцай, пане Ґольдмане. Їй богу! Він був у цивільному.

І Вуді розповів, що як устряв у бійку трьох удвічі старших бешкетників, то поліцай почав їх розбороняти і в метушні так заробив у мордяку, що повалився додолу.

Тут увійшов поліціант: він був у однострої, а під оком темніло садно.

Вуді схопився й обняв його.

— Ще раз перепрошую, інспекторе Джонсе, я сприйняв вас за якогось вилупка.

— Ох, буває таке. Годі вже про це. Як треба буде поміч, то можеш мені зателефонувати.

Інспектор простягнув йому візитку.

— То я можу іти, пане інспекторе?

— Авжеж. Але наступного разу як побачиш бійку, телефонуй у поліцію, а не встрявай у неї.

— Обіцяю.

— Може, ще хочеш шоколаду? — запитав поліцай.

— Ні, він не хоче шоколаду, — втрутився дядечко Сол. — Майте гідність, пане інспекторе: він же вас ударив!

Він випровадив Вуді з кімнати і прочитав йому мораль.

— Вуді, ти повинен второпати, що врешті вскочиш у справжню халепу. І не завжди траплятимуться тобі милосердні поліцаї та добрі адвокати, щоб витягти тебе з біди. Ти скінчиш у в’язниці, розумієш ти це чи ні?

— Так, пане Ґольдмане, я розумію.

— То чого ж ти не вгамуєшся?

— Гадаю, в мене такий хист. Битися.

— Ага, то знайди в себе інший хист, прошу тебе. Та й хлопчині твого віку нема чого робити вночі на вулиці. Вночі ти повинен