Книга Балтиморів - Жоель Діккер
«Я хотів запитати, чи ти будеш сьогодні на спортивному майданчику». Однокласник відповідав, що ні, не буде, геть не буде. Та Гіллель знав, що той бреше. Він чемно прощався і за годину казав батькам: «Піду пограю в баскетбол із хлопцями». Сідав на велосипед і їхав туди на цілий день. Приїздив на спортивний майданчик, і там, звісно, були всі його однокласники, які казали, що їх там не буде. Нічого він їм не казав, просто сідав на лаві та й сидів, сподіваючись, що його запросять пограти. Однак ніхто не хотів бачити Креветку в своїй команді. Він засмучено повертався додому, проте намагався вдавати, ніби нічого не сталося. Не хотів, щоб батьки непокоїлися за нього. Сідав разом із ними за стіл, і руки його стирчали з рукавів футболки, мов дві тоненькі галузки.
— Добре пограв? — питався дядечко Сол.
Він знизував плечима.
— Та так. Хлопці кажуть, що я не дуже вдатний гравець.
— Гадаю, з часом ти виб’єшся в чемпіони.
— Ні, я й справді невдаха. Та хіба я навчуся, як ніхто не дає мені шансу?
Нелегко було моєму дядечкові з тітонькою знайти золоту середину в намаганні й опікуватися ним, і дати змогу самому набути жорстокий досвід у зіткненні з життям. Урешті вони обрали для нього приватну школу Оук-Трі, що славилася в усіх усюдах, та ще й була недалечко від їхнього дому.
Та школа відразу припала їм до вподоби. Прийняв їх директор пан Геннінґс, він попровадив подружжя шкільними корпусами, на всі заставки вихваляючи той винятковий навчальний заклад. «Школа Оук-Трі — одна з найліпших в Америці. Уроки дають найкращі вчителі, яких зібрали з усіх куточків країни, спеціальні навчальні програми». Та й творчість там заохочували: у школі були художні студії, музичні, гончарні, а шкільну газету в обладнаній за всіма правилами редакції видавали самі учні, чим неабияк пишалася адміністрація. Завершив директор чарівною арією, що призначалася для розпачливих батьків і остаточно переконала дядечка Сола й тітоньку Аніту: «Щасливі дітки, мотивація, професійна орієнтація, відповідальність, репутація, якість, дух і тіло, всі види спорту, вигін для любителів їздити верхи».
Хтозна, як примудрився Гіллель лише за декілька днів настроїти проти себе всеньку школу. Вчинивши цей подвиг, він зіпсував стосунки з усіма вчителями, бо знаходив помилки в підручниках, поправляв їм хибну вимову латинських слів і ставив запитання, що були невластиві для його віку.
— У третьому класі дізнаєшся, — сказав йому вчитель.
— А чому не зараз, я ж запитав?
— Бо так треба. У програмі для вашого класу цього нема.
— То, може, ваша програма не відповідає класові?
— То, може, це ти, Гіллелю, класові не відповідаєш?
У шкільних коридорах тільки він і впадав в очі. Носив картату сорочку, яку застібав під самісіньке горло, щоб не видно було футболки, яку вбирав під спід, сподіваючись, що його мрія колись таки втілиться: він порозстібає ґудзики і постане перед усіма непереможним атлетом, який завиграшки жбурляє м’ячі в кошик під захоплений галас учнів. Його наплічник був напханий книжками зі шкільної бібліотеки, і він ніколи не розлучався з баскетбольним м’ячем.
Ще й тижня не минуло, як його життя у школі Оук-Трі стало справжнісіньким пеклом. Річ у тім, що на нього завзявся куций здоровань Вінсент, пострах усього класу, якого всі прозивали Кнуром.
Важко сказати, чому він став Гіллелевим ворогом. Передовсім слід зауважити, що і сам той Кнур, як видно із його прізвиська, був мішенню для кпин у школі. На перерві всі затуляли носи і кричали: «Що смердить, неначе срака? А це тхне наш друг Кнуряка!» Кнур кидався на них, але діти розбігалися немов стало наляканих зебр, і до рук йому потрапляв тільки найслабший, Гіллель, якому і перепадало на горіхи за всіх. Зазвичай Кнур лише руку йому викручував, остерігаючись, щоб на більшому не застукали його вчителі, й казав: «Начувайся, Креветко, я тобі ще втру маку!» Після уроків Кнур прожогом біг на баскетбольний майданчик, де Гіллель кидав м’яч у кошик, і всіляко знущався з нього, а всі тільки спостерігали за тим видовиськом. Він хапав його за комір, тягав по землі й давав ляпаси, радіючи, що всі плескають у долоні.
Оскільки Гіллеля завжди можна було зловити, то Кнур узяв за звичку систематично його катувати. Допіру закінчувались уроки, хапав його і вже не випускав із рук. Зрештою всі учні почали вважати Гіллеля білою вороною. Минули три тижні, і він почав благати матір, щоб вона не посилала його до школи в Оук-Парку, але тітонька Аніта попросила сина триматися. «Гіллелю, дитино, не можемо ж ми весь час переводити тебе зі школи до школи. Якщо це триватиме далі й ти не зможеш пристосуватися до шкільного середовища, доведеться віддати тебе у спеціальну школу…» Казала вона це дуже ніжно і з відтінком фаталізму. Гіллелеві не хотілося ні матір засмучувати, ні перебиратися до спеціальної школи, тому він змирився зі щоденним лупцюванням після уроків.
Я знаю, що тітонька Аніта водила його крамницями, щоб убрати в одяг, який носять усі хлопчаки його віку. Виряджаючи сина до школи, вона казала: «Не виділяйся, добре? І заведи собі друзів». Та ще й давала йому смачних булочок, щоб він міг почастувати ними однокласників і щоб за те вони його полюбили. А він відповідав їй: «Знаєш, мамо, за булочки друзів не купиш». Вона збентежено дивилася на сина. На перерві Кнур витрушував його наплічник додолу, брав ті булочки і гамузом запихав йому до рота. Увечері тітонька Аніта питала: «То що, сподобалися булочки твоїм друзям?» — «Ще й як». Наступного дня вона давала йому їх іще більше, не підозрюючи, що прирікає сина на розтягування рота. Та сцена поїдання булочок мала величезний успіх: учні збиралися довкола Гіллеля в дворі, щоб поглянути, як той клятий Кнуряка запихає їх йому в горлянку. І всі кричали: «Жери! Жери! Жери! Жери!» На той галас нагодився хтось із учителів, який урешті поставив Гіллелеві погану оцінку і записав у його щоденнику: «Полюбляє привертати увагу, не любить ділитися».
Занепокоєна тітонька Аніта повела Гіллеля до педіатра,
