Книга Балтиморів - Жоель Діккер
Геннінґс постукав по столу, закликаючи до тиші, бо в залі був справжнісінький бешкет, і всі позамовкали.
— Секс — це таке слово, якого не можна казати. Заборонене слово, отак.
— А чому не можна, адже це не грубість?
— Тому що… Тому що це погано. Секс — це зло, отак. Це як наркотики, це просто жах.
Почувши від директора про оповідання, яке написав Гіллель, тітонька Аніта геть розгубилася. Вона вже не могла второпати, чи й справді Гіллель невинна жертва, чи, може, це віддяка за його провокації: вона ж бо розуміла, що тон його часом може дратувати, а деколи і видаватися зверхнім. Та й розвиненіший він був од решти дітлахів, тож незабаром почав нетерпеливитися на уроках, йому було там нудно. Усе це нервувало однокласників. І що ж удіяти, якщо Гіллель був тільки жертвою того бешкету, до якого сам і спричинився, як казав Геннінґс? Вона сказала чоловікові: «Якщо до людини всі ставляться вороже, то, певне, така людина сама винна, правда ж?»
Отож тітонька Аніта вирішила пояснити Гіллелевим друзям, що таке переслідування в школі і що так буває, коли людина довго вливається в шкільний колектив. Вона обійшла всі будинки в Оук-Парку, побалакала з усіма батьками, довго пояснювала дітлахам, що «часом здається, ніби бешкет просто гра, й ніхто не помічає, якого зла завдає він твоєму другові». Ото такими словами звернулася вона до подружжя Редданів, батьків отого Вінсента, якого прозивали Кнурякою. Реддани мешкали в чудовому будинку неподалік від Балтиморських Ґольдманів. Кнур уважно вислухав тітоньку Аніту й щойно вона завершила, почав удавано хлипати і втирати сльози. «Чому мій друг Гіллель не сказав мені, що він почувається виродком у школі, це ж такий жах! Ми всі його любимо, не розумію, чому він тримається осторонь від нас». Тітонька Аніта пояснила, що Гіллель трохи інакший, і Кнуряка, зворушено хлипаючи, висякався і врочисто запросив Гіллеля на свій день народження наступної суботи.
На тому дні народження, коли Кнурові батьки десь відвернулися, Гіллелеві відразу викрутили руку, змусили понюхати і поцілувати під хвостом у хатнього цуцика, а потім замурзали обличчя кремом із іменинного торта і пхнули в одязі у басейн. Почувши, як шубовснуло у воді, а потім регіт усіх гостей, прибігла пані Реддан і насварила Гіллеля, що він поліз купатися без дозволу, а потім побачила понівечений торт і свого сина, який пояснив, що Гіллель хотів з’їсти його ще до того, як запалять свічки, щоб ні з ким не ділитися. Пані Реддан відразу ж зателефонувала тітоньці Аніті й попросила її приїхати і забрати Гіллеля. Опинившись перед брамою того маєтку, тітонька Аніта побачила господиню, яка тримала за руку її сина, а коло неї заплаканого Кнура. Він, хлипаючи, сказав, що Гіллель зіпсував їм усеньке свято. Дорогою додому тітонька Аніта обурено зиркала на сина. Урешті вона зітхнула і сказала: «Ну чому ти весь час отаке робиш, Гіллелю? Невже не можеш якось по-доброму ставитися до своїх друзів?»
Гіллель помстився, написавши ще одне оповідання. Цього разу й мови не могло бути, щоб його опублікувала шкільна газета. Він вирішив підготувати її сам і видрукував на принтері. Потім підмінив офіційні примірники газети своїми. Пані Черіот відразу ж побачила цю підміну, вхопила ті примірники й побігла до директора. «Френку, Френку! Поглянь, що знову цей Гіллель утнув! Видав піратську газету з жахливим текстом!»
Геннінґс узяв ту газету, прочитав оповідання, і йому аж дух забило. Він відразу ж викликав до школи тітоньку Аніту, дядечка Сола й Гіллеля.
Оповідання звалося «Маленький Кнур». Розповідалося в ньому про куцого здорованя Кнура, який полюбляв збиткуватися зі своїх товаришів. Урешті їм урвався терпець, вони вбили його в шкільній вбиральні, порубали на шматки і поскладали те м’ясиво в холодильнику, перемішавши зі свининою, яку того дня привезли до шкільної кухні. Зчинилася неабияка буча, і Кнура почала шукати поліція. Наступного дня поліціанти прийшли в їдальню, де саме був обід. «Знайдіть мого котика, прошу вас», — хлипає Кнурова мати, дурепа над дурепами. Поліційний інспектор розпитує учнів, які за обидві щоки наминають печеню. «Ви не бачили вашого товариша?» — питає він. «Ні, не бачили, пане інспекторе», — кажуть вони і знай маламурять смаковите м’ясце.
— Пане і пані Ґольдмани, — почав директор Геннінґс, — ваш син знову написав нетолерантний текст. Це пропаганда насильства, такі речі в школі Оук-Трі недопустимі.
— Свобода слова, свобода думки! — вигукнув Гіллель.
— Годі вже, чуєш! — розлютився Геннінґс. — Облиш порівнювати нас із фашистським урядом!
Потім директор зробив заклопотане обличчя й сказав тітоньці Аніті й дядечкові Солові, що не зможе тримати Гіллеля у школі, якщо він не докладе зусиль і не ввіллється в дружний шкільний колектив. На прохання батьків Гіллель пообіцяв, що більше не писатиме памфлетів. Домовилися й про те, що він напише покаянного листа, який вивісять скрізь у школі.
Вилучивши примірники шкільної газети і замінивши їх власною, Гіллель позбавив учнів їхнього звичного читва. Щоб захистити Гіллеля, Геннінґс попросив учителів не казати, хто винен у тому, що газета не вийшла. Всі примірники мали бути наново видрукувані до кінця дня. Та пані Черіот геть набридли постійні нарікання на відсутність газети, бо учні не розуміли, чому її нема, хоч сьогодні вона повинна вийти, тож нерви її не витримали і вона заволала до читачів, які з’юрмилися в зазвичай спокійній редакційній кімнаті: «Подякуйте вашому товаришеві, який вважає себе розумнішим од вас, цього тижня завдяки йому газети не буде! Отак! Номер просто скасовано! Скасовано, ясно? Скасовано! Ви працювали, писали статті, та не побачите їх друком. Ніколи не побачите, ніколи! Ото подякуйте за це Ґольдманові». Дітлахи взяли ті слова до уваги і віддячили Гіллелеві, щедро нагородивши його стусанами і копняками. Кнур добряче відлупцював його, а потім змусив роздягтися перед усіма однокласниками. «Ану скидай штани», — звелів він Гіллелеві. Втираючи кров із розбитого носа, той покірно виконав наказ, і всі зареготали. «Та я такої крихітної цюцюрки ще не бачив!» — вигукнув Кнур. І всі аж полягали від реготу. Потім він узяв штани і труси й закинув їх на найвище дерево. «А тепер іди додому. І нехай усі бачать твою малу цюцюрку!» Повз школу проїздив сусіда, він побачив напівголого Гілелля і привіз його додому. Матінці Гіллель сказав, що штани з нього здер якийсь пес.
— Пес? Гіллелю…
— Свята правда, мам. Так учепився за штани, що здер їх із мене та й поніс кудись.
— Разом із трусами?
— Авжеж, мам.
— Гіллелю, дитино, що це таке?
— Нічого, мам.
