Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
І лиш тоді, коли весь цей Sturm und Drang[3] залишався далеко позаду, напівмертвий від утоми Йоссар’ян дозволяв собі зняти зі змокрілої голови бронешлем і припиняв вигавкувати команди Макпростакові, який сидів за штурвалом, а той відразу чомусь цікавився, куди влучили бомби.
— Бомбовий відсік порожній! — доповідав іззаду сержант Туз.
— А ми влучили в міст? — питав Макпростак.
— Я не бачив, сер, мене так здорово кинуло назад, що я нічого не міг бачити. А зараз там геть усе в диму й нічого не видно.
— Гей, Аарфі, ми влучили в ціль?
— В яку там ціль? — подавав голос капітан Аардваарк, Йоссар’янів штурман, гладкий, з незмінною люлькою в зубах, що сидів поруч із Йоссар’яном і не піднімав голови від безладної купи карт у носовій частині літака. — По-моєму, нам іще далеко до цілі — чи ні?
— Йоссар’яне, бомби влучили в ціль?
— Які ще бомби? — відмахувався Йоссар’ян, його-бо в цю мить займали тільки зенітні снаряди.
— Чому бути, тому бути, того не минути, — співав, як завше, Макпростак.
Йоссар’янові було начхати, влучили його бомби в ціль чи ні — хай би в неї влучили бомби Тупермейєра чи когось із інших бомбардирів, тільки б не вертати туди знову. Всіх страшенно дратував той Тупермейєр, і час од часу хтось не витримував і ладен був його відлупцювати.
— Гей ви, ану дайте спокій капітанові Тупермейєру, хай йому біс, — сердито попереджував полковник Пескарт. — Не забувайте, що він найкращий наш бомбардир, хіба ні?
На таке полковникове заступництво Тупермейєр тільки задоволено щирив зуби й кидав до рота ще одну жменю арахісових горішків.
Тупермейєр домігся великих успіхів на ниві нічного розстрілювання польової мишви з пістолета, якого поцупив з кобури небіжчика в Йоссар’яновім наметі. За принаду йому правив маленький льодяник. Він щоночі умощувався в темряві і чатував на гризуна. В одній руці — пістолет, а палець другої просунутий у петельку шворки, натягнутої, як струна банджо, поміж рамою протимоскітної сітки та вимикачем. Досить було її ледь-ледь смикнути, як рама падала, а спалах яскравого світла засліплював беззахисну жертву. З переможним муркотінням Тупермейєр спостерігав, як манюсіньке звірятко заклякає й витріщує перелякані очиці, шукаючи, де ж ворог, а дочекавшись, поки ті очиці зустрінуться з його поглядом, з гучним реготом натискав на спусковий гачок і розприскував сполохане кошлате тільце по всьому намету. Все навколо сповнювалось лунким гуркотом, і тріпотлива мишача душа відправлялась на небо, до свого Творця.
Якось уночі, коли Тупермейєр вистрілив у мишу, Голодний Джо вискочив босоніж із свого намету, волаючи пробі на всю міць свого тонкого голосу. Розрядивши власний пістолет сорок п’ятого калібру в намет Тупермейєра, він, як смерч, скотився вниз по схилу рову, спритно видряпався на протилежний бік і раптом зник в одній із земляних щілин, що з’явилися, як на помах чарівної палички, біля кожного намету після того, як Майло Майдербайдер розбомбив власну базу. Пригода з Голодним Джо сталася вдосвіта під час Великої Славної Битви за Болонью, коли в передранковому повітрі ще снували німі привиди загиблих друзів, а Голодний Джо знічев’я божеволів, бо знову відлітав своє і чекав наказу із штабу. Коли його вивудили із залитої водою земляної щілини, він бурмотів щось недоладне про гадюк, щурів та павуків. Яму освітили кишеньковим ліхтариком, але не побачили нічого, крім застояної води.
— Ага! — гукнув Тупермейєр. — Я ж вам казав, що він навіжений! Ну, тепер бачите!
4. Док Дайлік
Голодний Джо був, безумовно, псих, і ніхто не розумів цього краще за Йоссар’яна, котрий, як тільки міг, намагався йому допомогти. Та Голодний Джо і слухати його не хотів, маючи самого Йоссар’яна за ще більшого психа.
— Та й чого б це він мав тебе слухати? — поцікавився Док Дайлік, ховаючи очі від Йоссар’яна.
— Бо з ним не все гаразд!
— Це з ним не все гаразд? — зневажливо гмукнув Док Дайлік. — Що ж тоді казати про мене? — Його губи скривила похмура посмішка. — Ні, я не скаржусь, — неквапливо провадив він далі.— Як можна скаржитися, коли йде війна? Бо на те вона й війна, щоб людство дізналося, по чім фунт лиха, якщо ми хочемо перемогти. Тільки при чому тут я? Чому в армію загребли саме мене, а не котрогось із тих старих базік, які привселюдно б’ють себе в груди від імені всіх медиків і присягають, що вони, мовляв, завжди готові піти на будь-які жертви?! А я — я не хочу йти на жодні жертви! Єдине, чого я хочу, це робити грошву!
Док Дайлік був охайненький чистюк і знаходив собі втіху лише в скигленні. Смаглявий на виду, з гостреньким, вічно задуманим понурим писком та скорботними мішечками під очима, раз і назавжди заклопотаний своїм здоров’ям, він мало не щодня ходив до намету санчастини і примушував котрогось із двох своїх підлеглих санітарів міряти йому температуру. Ці двоє хлопців фактично виконували за нього всю роботу та ще й так успішно, що Доку Дайліку залишалось тільки сидіти на осонні, вигріваючи свого вічно закладеного носика, та нишком-дивуватися, чого це так клопочуться люди навколо нього.
Санітарів звали Гас та Вес, і це вони спромоглися підняти медицину до рівня точних наук. Усіх, хто з’являвся до них з температурою понад тридцять вісім з половиною градусів, вони негайно спроваджували до шпиталю. Всім хворим, окрім Йоссар’яна, з температурою нижче тридцяти восьми з половиною градусів, вони квецяли ясна й великі пальці ніг розчином марганцівки й давали таблетку проносного, яка тут же летіла в кущі. Всіх, хто мав температуру рівно тридцять вісім з половиною градусів, просили навідатися за годинку — знову зміряти температуру. Йоссар’ян, зі своєю сталою температурою тридцять вісім і три десятих, міг одправлятися до шпиталю, коли заманеться, незалежно від Гаса й Веса. Він їх не боявся.
Така система чудово всіх задовольняла, а надто самого Дока Дайліка, бо він, виявляється, міг, скільки душа бажає, споглядати, як старий майор …де Копитляй на своєму особистому спортмайданчику кидав підкови, не знімаючи при тому з ока хитромудрої прозорої пов’язки, що її виготував йому Док Дайлік із шматка целулоїду, потайки вирізаного з вікна кабінету майора Майора
