Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Мені здалося, що я можу процитувати з голови більшу частину цих записів.
— Але як так може бути, — пізніше допитувався я у Паоли, — якщо я забув усе, що мало до мене стосунок? Я ж самотужки створював ту добірку, вкладаючи в неї особисті почуття.
— Але це не твої спогади, — відповіла вона. — Чому ти їх записав — тому, що знав напам’ять. Вони є частиною твоїх енциклопедичних знань, як і всі інші вірші, які ти мені тут цитував першого ж дня, коли ми повернулися.
Хай там як, та я впізнавав їх з першого погляду. Добірка починалася, звісно, з уривка з Данте:
Як, поки хмарна розтає імла,
Наш зір у темряві ще неглибокій
Те розрізни, де досі муть була,
Так ми пішли по стежці неширокій,
Спускаючись у ще хмурніший край,
І меншав мій обман, і ріс неспокій[96].
Д’Аннунціо гарно написав про туман у своєму «Ноктюрні»: «Хтось ступає поряд мене безшумно, ніби босоніж... Туман застилає горло, опускається до легень. Стелиться у бік Великого каналу, колихається і скупчується. Невідомість сірішає, стає легковиснішою, ховається в тінь... Поряд з будиночком антиквара несподівано розчиняється». Отакечки, антиквар, як чорна діра, те, що у неї падає, ніколи більше не виринає назовні.
А ось класичний початок «Холодного дому» Діккенса: «Туман усюди. Туман униз за річкою, спадає поміж острівців і зелених лук; туман стелиться вгору за течією, збруднілий поміж корабельних рядів, що тягнуться аж до берегів великого (брудного) міста...» Знаходжу рядки Емілі Діккінсон: «Let us go in. The fog is rising»[97].
— А я не знала Пасколі, — промовила Сибілла. — Послухай-но, як гарно...
Тепер вона стояла саме так близенько, що могла торкнутися своїми пасмами моєї щоки. Могла, але не торкнулася. Дівчина покинула говорити французькою і почала читати італійською з м’якими слов’янськими інтонаціями:
І бачу непорушні дерева у легкій поволоці,
І чую, як протяжливо гуде пароплав на тому боці.
Сховай, тумане тьмяний й невідчутний,
Сховай і ти, диме вдосвітній,
Увесь світ навкруг і
Обрій той нетлінний[98].
Вона замовкла на третьому куплеті.
— Туман... gemica?
— Так, «стогне».
— А, — здавалось, дівчина зраділа, що дізналась нове слово.
Стогне туман, завиваючи чудними повівами вітру,
Несамовито жбурляє засохле листя у яму ветху.
Червоногрудка пірнула у дірку в сухій огорожі —
вона завжди на сторожі.
У тумані тривожний голос очерету бринить,
А понад туманом дзвону луна летить[99].
Чудовий туман у Піранделло, і не скажеш, що сицилієць: «Туман розривається на шмаття... Побіля кожного ліхтаря виднівся ореол...» Хоча, де йому до краси міланського туману Савініо[100]: «Туман зручний... Він перетворює міста у величезні бонбоньєрки, а його мешканців — у цукати. Одягнувши каптури, ходять у тумані чоловіки й жінки. Легенький туманець застилає їм ніс і ледь відкриті вуста... Зала, подовжена безліччю дзеркал... обійнятися, досі видихаючи туман, поки туман за дверима притискається до скла, він прозористий, тактовний, безсловесний, заступницький...»
А ось про міланський туман у Вітторіо Серені:
«Туманним вечором двері розчинені настіж у пустоту, ніхто не входить і не виходить, хіба туман і крики вуличного газетяра — парадокс — «Іль Темпо ді Мілане» — алібі й благословення туману, все потаємне — приховане, суне просто на мене, забираючи від мене минуле, наче історію, наче пам’ять, двадцятий, тридцятий, тридцять третій роки, немов трамвайні номери...» [101]
Чого тут тільки немає. Ось «Король Лір»: «Най огорнена туманом, сонцем здійнятим з боліт...» А як тобі Кампана: «З розбитих червоних бастіонів, роз’ятрених туманом, нечутно линуть довгі вулички. Підступний тумановий пар посмучує баштові шпилі, довгі німі вулички, незалюднені, немов після розгрому...»[102]
Сибіллу зачарував Флобер: «За незапнутим вікном минав білястий день, удалині виднілися дерев верховіття, а ще далі, далі — луки, напівогорнені туманом, що клубочився у місячному світлі». Так само, як і Бодлер: «Будинки потопають в тумані, притулок останній приймає стражденних смерть».
Вона вимовляла чужі слова, та для мене то було, немов цюркотіння струмочка. Може, хтось украде твій цвіт...
Вона була, а от туману не було й близько. Він розтав від погляду чужого, від чужих слів. Може, колись я справді зникну за туманом, якщо Сибілла поведе мене, її рука в моїй руці...
Я вже пройшов кілька тестів у Ґратароло, в цілому він підтримав дії Паоли. Він надзвичайно схвально відгукнувся про те, що я вже майже все можу робити самотужки, навіть уникнув початкових фрустрацій.
Багато разів увечері ми (Паола, я, Джанні і дівчата) проводили час, граючи в скребл. Кажуть, то була моя улюблена гра. Я легко знаходжу слова, навіть найвигадливіші, штибу «акровірш» (чіпляючись за часточку «акро») чи «з’юґма»[103]. Я скористався двома літерами «І» та «З», що стоять на початку у віддалених одне від одного словах по вертикалі, і, почавши від першого червоного квадрата з першого горизонтального ряду, зачепив ще й другий, склавши слово емфітевзис[104]. Отже, двадцять одне очко множимо на дев’ять, додаємо п’ятдесят бонусних за використання геть усіх своїх літер. У сумі — двісті тридцять дев’ять пунктів одним махом. Джанні лютував, репетуючи: «То он ти який безпам’ятний!» Але то вистава, щоб мене підбадьорити.
Але я не тільки втратив пам’ять, можливо, я навіть живу фальшованими спогадами. Ґратароло якось прохопився, що у подібних до мого випадках дехто вигадував собі уривки з минулого, яких ніколи не було
