Навколо світу за вісімдесят днів - Жюль Верн

Так тривало до півночі. Ситуація не змінилася. Охорона не засинала. Ставало очевидним, що на сон вартових годі сподіватися. Напевно, їм не давали дурманного зілля. Треба було діяти інакше й спробувати проникнути в пагоду крізь отвір у стіні. Залишалося з’ясувати, що роблять жерці біля своєї жертви.

Після короткої наради вирішили діяти. Поперед вів проводир, містер Фоґґ, сер Френсіс і Паспарту йшли за ним назирці. Вони зробили досить великий гак, аби наблизитися до пагоди з протилежного боку.

Близько пів на першу ночі вони зупинилися біля стін будинку, не надибавши жодної живої душі. Охорони з цього боку не було, проте там не було ні вікон, ні дверей!

Непроглядна ніч накрила все. Щербатий місяць висів низько над обрієм, щільно оповитий хмарами. Високі дерева лише згущували темряву.

Проте мало було дійти до пагоди, треба ще зробити отвір у стіні. Для цієї операції у Філеаса Фоґґа і його супутників не було нічого, опріч кишенькових ножів. На щастя, стіни храму були вимурувані із суміші цегли й дерева, тому їх, мабуть, неважко було розібрати. Якщо вийняти першу цеглину, за нею легко підуть інші.

Нишком, без зайвого шуму, всі взялися до роботи. Парс і Паспарту розбирали цеглу, щоб утворилася діра завширшки зо два фути.

Робота просувалася успішно, аж раптом усередині храму почулися крики, й одразу ж зовні пролунали крики у відповідь.

Паспарту й провідник завмерли. Невже їх помітили? Що це? Чи не сигнал тривоги? Проста обережність підказувала відступити, вони так і вчинили, а слідом за ними — Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті. Рятівники знову сховалися за деревами, очікуючи, поки все вгамується, аби потім продовжити розпочате.

Та, на лихо, біля задньої стіни пагоди з’явилася варта, отже, наблизитися до проламу стало неможливо.

Важко передати розпач цих чотирьох людей, змушених припинити свою роботу. Тепер, коли вони не мають змоги прокрастися до бранки, як її рятуватимуть? Сер Френсіс Кромарті несамовито стискав кулаки. Паспарту був розлючений, і провідник ледве стримував його. Незворушний Фоґґ мовчки очікував, не виявляючи своїх почуттів.

— Що ж, нам залишається тільки піти? — тихо запитав бригадний генерал.

— Так, іншого вибору нема, — підтвердив провідник.

— Почекайте, — сказав містер Фоґґ. — Мене цілком улаштовує прибути в Аллахабад до полудня.

— Але на що ви сподіваєтеся? — запитав сер Френсіс Кромарті. — За кілька годин світатиме і…

— Талан, який од нас вислизає, може прийти останньої миті.

Бригадному генералові кортіло зазирнути в думки Філеаса Фоґґа.

На що розраховує цей холоднокровний англієць? Чи не збирається він у момент страти кинутися до жінки й у всіх на очах вирвати її з лап катів? Це божевілля, і не можна допустити, щоб людина чинила так нерозважливо. Так чи інак, але сер Френсіс Кромарті вирішив дочекатися фіналу цієї страшної історії.

Тим часом провідник не зважувався лишатися довше зі своїми супутниками у сховку, і відвів їх на край галявини. Тут, причаївшись за деревами, вони могли не спускати ока із сонних тубільців.

Паспарту, сидячи на нижніх гілках дерева, обмірковував одну думку, що, мов блискавка, промайнула в його свідомості й дедалі глибше проникала в мозок.

Спочатку він казав собі: «Яке божевілля!» — але потім став повторювати: «А чом би й ні? Може, це єдиний шанс із такими дикунами!..»

Хай там що, а Паспарту більше не роздумував він квапливо, зі зміїною вправністю, спустився гілками, кінці яких спадали до землі.

Час спливав, і незабаром небо посіріло, сповіщаючи про народження дня. Однак було ще досить темно.

Настала година жертвоприношення. Сонні індуси наче воскресли. Юрба заворушилася. Почулися звуки там-тама, спів і крики. Прийшов час нещасній помирати. Двері пагоди розчинилися. Пучок світла вирвався зсередини. Містер Фоґґ і сер Френсіс Кромарті побачили яскраво освітлену жертву, яку тягли двоє жерців. Їм здалося, що небога отямилася після дурману і пробувала вирватися від своїх катів. Серце сера Френсіса Кромарті закалатало, він нестямно схопив Філеаса Фоґґа за руку й відчув, що ця рука стискає розкритий ніж.

Юрба почала рухатися. Дівчина знову впала в забуття, спричинене випарами конопель. Вона пройшла крізь ряди факірів, що проводжали її ритуальними вигуками.

Філеас Фоґґ і його товариші, змішавшись із натовпом, пішли за процесією.

Хвилини за дві вони дійшли до берега річки й зупинилися за п’ятдесят кроків від багаття, на якому лежало тіло раджі. У сутінках вони бачили, як жінку без емоцій поклали поруч із трупом її чоловіка.

Потім до просочених олією дрів піднесли запалений смолоскип, і вони одразу спалахнули.

Цієї миті сер Френсіс Кромарті й провідник ледь стримали Філеаса Фоґґа, який у пориві шляхетної нерозсудливості готовий був кинутися у вогонь…

Філеасу Фоґґу вдалося вже відіпхнути своїх супутників, як раптом сталося дещо несподіване. Пролунав загальний лемент жаху. Індуси в страху попадали ниць на землю.

Старий раджа ожив! Наче привид, він підвівся зі свого ложа, взяв молоду дружину на руки й зійшов із багаття, оповитий димом, що надавало йому примарного вигляду.

Факіри, варта й жерці, охоплені наглим жахом, припали до землі, не насмілюючись звести очей і бачити таке чудо!

Непритомна жертва невагомо спочивала на міцних руках. Містер Фоґґ і сер Френсіс Кромарті заклякли на місці. Провідник схилив голову, приховуючи смертельний переляк.

Воскреслий раджа зупинився біля містера Фоґґа й генерала й випалив:

— Тікаймо!..

То був не хтось інший, а Паспарту, що пробрався до багаття під завісою густого диму. Спритний француз завдяки темряві вирвав жінку з лап смерті. Скориставшись із загального сум’яття, Паспарту блискуче зіграв свою роль!

За мить усі четверо зникли в лісі й незабаром щодуху мчали на своєму слоні. Однак крики, прокльони і свист кулі, що продірявила капелюха містерові Фоґґу, свідчили, що їхню хитрість викрито. У вогнищі виднілося тіло старого раджі. Жерці, отямившись од заціпеніння, допетрали, що їхню жертву викрали.

Мандрівники прожогом кинулися в ліс. Охоронці бігли за ними. Навздогін викрадачам пролунав залп, але вони швидко мчали вперед і невдовзі стали недосяжні для куль і стріл переслідувачів.

Розділ чотирнадцятий,

у якому Філеас Фоґґ переходить мальовничу долину ґанґу і йому навіть на думку не спадає помилуватися нею

Відчайдушне викрадення вдалося. Паспарту довгенько підсміювався, згадуючи, як йому поталанило. Сер Френсіс Кромарті міцно потис руку відважному молодикові. А містер Фоґґ сказав йому «добре», що у вустах цього джентльмена було найвищою похвалою. На це слуга відповів, що вся честь справи належить його хазяїнові. Йому ж просто спала на думку одна