Три долi - Марко Вовчок

Ще дослухалися — стояли, та вже тихо — додому тодi повертали:

— Катре! — питає мати. — Чого задумалася?

— Я хочу Якова бачити!

— Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?

— Я хочу Якова бачити!

Не тужила вона, не плакала i на все, що її прохала мати, i зупиняла, i жалувала — на все вона одмовляла:

"Я хочу Якова бачити!"

— Катре! — говорить мати, — нехай я лучче сама пiду туди, — сама за все розвiдаю…

— Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць… Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас… я нещаслива — я на все пiду…

Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, — от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься їй на життя веселе i любе, i забiгає вона вже думками поманливими…

Уступили ми сперву до своєї родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у їх усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк Її привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осiнь була, доброї i зими сподiваються… Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрукає — з свого доброго талану; воли високорогi половiї дивляться з загороди у двiр поважно; бiлiї гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи…

Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!

— Та я хочу ще Чайчиху навiдати, — каже мати.

- Її ж дома немає.

— Де ж вона? — спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.

— А поїхала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.

— А син чого там?

— Хто його знає! Вiн же давненько все тиняється десь… Нашi люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се i мати доїхала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в їх там якiсь родичi…

I хати бiлi, й хазяї милi — немов пилом припали по тiй новинцi для нас… Слухаємо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при своїй лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати їх, i томлять на умiр…

Пiшли ми собi додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.

— Завтра я знов прийду, — промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом їде, воли поганяє — зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем — то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий… Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiється людям: "Якi хаточки були придбанi, якi славнi — поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, лiт моїх яе вважує!" А як вiн дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися — не можна iз ним сварку зачепити. Вiн їй привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть — добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого їй новинок нарозказує, - а була жiнка цiкава з цiкавих, — що вона його слухає та й заслухається, — та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.

— Звiдки бог несе? — пита мати Iваненка…

— З якого ярмарку? — кажу.

Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай.

— А се, — каже, — був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був…

— Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, — перехопила мати, — от i Чайчиха туди поїхала, — не бачили її?

— Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.

— Чого ж ее так? Там же вони з сином?

— А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що загублене знайшла.

— Яка удова?

— Хороша, молода, свiжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, — були б торги, кажу вам…

— Чи не знаєте, як вона на iм'я прозивається?

— Вбачаючи, — каже, — диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозивається.

— Чи ж Чайченко її сватати хоче?

— Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто сватає, а хто вiзьме — се