Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Ем, ні, нічого, задумалася трохи, — розсіяно відповіла я, переключивши увагу на наших друзів, що веселилися поруч.

— Вдам, що повірив, — з усмішкою в голосі промовив він і злегка штовхнув мене плечем.

Було безглуздям намагатися знайти якийсь прихований сенс у його словах, тому я вирішила скористатися моментом на повну і краще пізнати «милого Сема».

— Який твій улюблений колір? — спитала я перше, що спало на думку.

«Що ж, краще б там усе ще котилося перекотиполе», — подумала я, почувши своє ж питання.

— Синій, — просто відповів Сем. — А твій? — додав він, коли я вже й не сподівалася на зустрічне питання.

Подивившись у його очі, я відповіла, не замислюючись:

— Небесно-блакитний.

Сем просто всміхнувся мені, напевно, не розуміючи, чому я саме так відповіла. Насправді, до зустрічі з ним моїм улюбленим кольором був бірюзовий. Але його очі якимось чином змусили мене змінити смаки. Вони були настільки чисті, з тонким синім обрамленням, що здавалися несправжніми. Того дня, коли я вперше побачила Сема при світлі дня, порівняла їх з очима собак породи хаскі. А собак, між іншим, я обожнювала.