Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Коли він спорожнив пляшку цього petit vin blanc/ Легкого білого вина (франц.)/, Ребека взяла його під руку, повела до вітальні й посадовила на канапу перед каміном, у якому палав вогонь. Сер Пітт говорив, а вона уважно й зацікавлено слухала його, сидячи поруч і підрублюючи сорочечку своєму дорогому хлопчикові.
Коли Ребека хотіла здаватися особливо скромною і доброчесною, вона завжди витягала зі свого кошика з шитвом ту сорочечку; малий Родон виріс а неї за кілька років до того, як вона була докінчена.
Отже, Ребека слухала сера Пітта, розмовляла з ним, співала йому, догоджала, улещувала його так, що йому ставало з кожним днем приємніше повертатися від своїх адвокатів з Грейзен до розпаленого каміна на Керзон-стріт (цю приємність поділяли й адвокати, бо Піттове просторікування дуже їх стомлювало), і коли настав час від’їздити, він відчув у своєму серці біль розлуки. Як граційно вона посилала йому рукою поцілунки зі своєї коляски й махала хусточкою, коли він сідав у поштову карету! Навіть приклала раз хусточку до очей. А Пітт, коли карета рушила, насунув на лоба котикову шапку, відкинувся назад і почав думати, як вона його шанує, як він заслуговує на таку пошану, який дурний йолоп той Родон, що не цінує своєї дружини, і яка маломовна й сіра його власна дружина в порівнянні з блискучою, дотепною Ребекою. Мабуть, усі ці думки навіяла йому сама Бекі, але так делікатно й тонко, що годі було сказати, коли і як. І перед від’їздом вони вирішили, що треба полагодити родинний будинок до найближчого сезону й зустрітися в селі на різдво.
Шкода, що ти не роздобула в нього трохи грошей, — сказав дружині пригнічений Родон, коли баронет поїхав. — Я, слово честі, хотів би заплатити щось старому Реглсові. Таки негарно, що ми витягли в нього всі гроші. Та й для нас це може погано обернутися: він найме ще будинок комусь іншому.
Скажи йому, — відповіла Ребека, — що як тільки сер Пітт влаштує свої справи, ми все заплатимо, і дай йому якийсь дріб’язок у рахунок боргу. Хоча в оцей чек, що Пітт подарував нашому хлопцеві,— і вона дістала з торбинки й простягла чоловікові папірець, якого баронет лишив для маленького сина й спадкоємця молодшої вітки Кроулі.
Щиро казати, вона сама промацала грунт, не чекаючи на чоловікову пораду, промацала дуже обережно й переконалася, що він ненадійний. Від самого її натяку на фінансові труднощі сер Пітт Кроулі відразу насторожився. Він почав довго пояснювати, що сам обмежений у коштах, що орендарі не платять, що дуже багато грошей забрали заплутані батькові справи й похорон, що він хоче звільнити маєток від боргів і вичерпав уже свій кредит. Кінець кінцем Пітт Кроулі відбувся тим, що подарував невістці дрібну суму для її сина.
Пітт знав, що брат і його родина бідують. Такий холодний і досвідчений дипломат не міг не помітити, що в них нема ніяких прибутків, а квартира й карета коштують грошей. Він чудово розумів, що отримав, чи, швидше, загарбав гроші, які за всіма розрахунками повинні були дістатися меншому братові, і, звичайно, його часом трохи мучило сумління, нагадуючи йому, що він повинен вчинити акт справедливості, або, кажучи просто, віддячити скривдженим родичам. Як людина справедлива, чесна й недурна, як добрий християнин, що знав катехізис і ціле життя Демонстративно виконував свій обов’язок щодо ближніх, він не міг не усвідомлювати, що брат має право розраховувати на його допомогу й що морально він Родонів боржник.
Коли часом на шпальтах газети «Таймс» з’являються химерні повідомлення державного скарбника про надходження п’ятдесяти фунтів від А. Б. чи десяти фунтів від У. Т. — так званих «совісних грошей» у рахунок податку, що його має сплатити той А. Б. чи У. T., — отримання яких покаяні просять вельмишановного джентльмена підтвердити в пресі, то, безперечно, і державний скарбник, і читач добре знають, що названі вище А. Б. і У. Т. платять тільки маленьку частку того, що справді винні, і що людина, яка посилає двадцяти фунтову асигнацію, напевне має сотні й тисячі фунтів, за які їй треба було б дати звіт. Принаймні таке моє враження від не вельми переконливих доказів того, що А. Б. чи У. Т. виправились.
І я певен, що каяття Пітта Кроулі, або, коли хочете, його ласкаве ставлення до меншого брата, завдяки якому він отримав таке багатство, — це тільки маленький відсоток з того капіталу, що він був винен Родонові. Але не кожен захотів би платити навіть стільки. Розлучитися з грішми — жертва майже надсильна для всякої розважної людини. Навряд чи знайдеться десь смертний, який не вважав би великого своєю заслугою те, що він дав ближньому п’ять фунтів. Марнотратник дає не з співчуття, а тому, що йому приємно давати. Він не відмовляється від жодної втіхи: ні від ложі в опері, ні від коня, ні від доброго обіду, ні навіть від приємності дати Лазареві п’ять фунтів. Ощадлива людина — добра, розумна, справедлива, нікому нічого не винна — відвертається від жебрака, торгується з візником або цурається вбогих родичів. І я не знаю, котрий з них більший себелюб. Мабуть, рівняється вони лише тим, що неоднаково дивляться на гроші.
Одне слово, у Пітта Кроулі з’явилась була думка зробити щось для брата, але потім він відклав цю справу надалі.
Ребека, проте, була не така жінка, щоб покладати великі надії на великодушність своїх ближніх, а тому цілком задовольнилася тим, що Пітт Кроулі зробив для неї.
Голова родини визнав її. Якщо він навіть нічого не дасть їй, то колись, певне, чимось допоможе. Хай дівер не дав їй грошей, зате вона отримала щось таке саме цінне — кредит. Реглс, наприклад, побачивши, що брати помирилися, й отримавши невеличку кількість грошей та обіцянку, що найближчим часом він дістане багато більшу суму, трохи заспокоївся. Ребека сказала міс
