Під Савур-могилою - Андрій Хімко
«Ну, поведу я невелике товариство, ну, відберу, врешті, в нього, гниди, на радість людові, і булаву, і стан чи й саме життя, створивши ще одно міжусобство,— перелетів думкою отаман до Самойловича.— А потім що?.. Кому дам ту булаву, коли сам уже не годен тримати її? Яким він, новий гетьман, буде? Може, ще жадібніший до маєтностей і розтлінних розкошей, аніж цей, уже напханий і добрими, і ошатностями! Єдиним по Виґовському міг би бути Дорошенко, але, по-перше, бабій і святоша, а по-друге, живе хоч і під пильним наглядом, та в розкоші і не побажає їх проміняти на ланці, злигодні й нужди».
«Коли ви не будете святкувати молитвою і дозвіллями святої неділі чи інших канонічних днів,— ніби почув Сірко напучення екзарха Петра Буркуна із січової паперті,— ви, крім зневаги заповідей Божих і дідизних, не будете ще мати й спочину та спокою в цьому світі!..» А вслід випливло із сибірської імли чоло колишнього ніжинського полковника й Генерального осавула в Демка Многогрішного — Матвія Квинтівки з виводком родини, через яку той відмовився втікати з ним у рідну землю.
Надворі вечоріло й поволі сутеніло, тримаючи в рамці навстіж відкритих дверей окрайок неба, де розпеченою паляницею у вогненній завії пражилося сонце, показуючи на жадану всіма грозу. З віддалі доносилися й ледь чутно гучали грімкотливі нескорені вири порогів. Стогнучи, вони замотеличували і без того розбуяну подіями уяву кошового, не даючи йому опам'ятатися, заважаючи на чомусь спинитися в глухому відчаї безнадії. Із сутінками у відкриті двері канцелярії крався різкий пах сіножатей, прогрітих за спечний день квітів і трав, найпаче полину, що аж п'янив своїм солодом усе Сіркове єство. Йому раптом снидяво запахло прибитою дощем пилюкою і привиділося Різдвяне дерево зі свічками, цукатами й райськими яблуками у Палаці Собеського, почулася гра псальм на клавесині, а слідом показалися козацькі хоругви з парсуною Мамая, і він, ніби звівшись на стременах на весь зріст, кричить: «Козаки! Славні запорожці! Побратими! Шикуйтесь у лави — і за мною! Гайда-а-а!..» — аж напружилось тіло, аж Велеса відчув під собою, лякаючись. Несеться він, а перед очима — вапнякові плоскогір'я з буковими лісками, гори Роман-Кош та Чатир-Даг, вічнозелене гілля рускусу мелькає, і ряботить в очах суничним деревом, квітучим мигдалем та смаківницями, і п'янять, аж дурманячи, солодаво-душисті олеандри та секвойї, буйносила зелена далина в горицвіті й підморенникові, чубариться ковилою, сивіє полинами, мурашиться птаством-воронням. А вже в Сиваші — рибне кипіло, смалена під спражним сонцем трава не то там, не то в Дюнкерку чи аж у Азаці, бо поряд — Донський круг під стягами та хоругвами і на коні його колишній отаман Онисько Воропай із рубцем на шиї, таким же, як і в нього тепер.
На столі стояла принесена джурою Назаром Оскарком вистигла вечеря в дерев'яній мисці на таці та такий же дерев'яний питун, наповнений брагою. Сірко до них так і не доторкнувся, хоч нині всього тільки й мав у роті, що питунець різнотравної гербатки з медом та шматок коржа-малая, политого олією і присипаного сіллю.
У відкритому навстіж круглому слюдяному віконці канцелярії отаманову увагу привернув незрушнокрильний високоплавний політ у ще світлому небі над заплавами самотнього орла, і в Сірка мимоволі накотилися на очі сльози від болючої заздрості до його волі, незалежі й можного плавання-купання над земними, повними насилу й нужди красотами, звабами й чарами, кривдами й нендзами, горем, лихом та небезпеками.
Щоб освіжитися від цілоденної смажливої спеки, Сірко вийшов із канцелярії, оглянув з порога далечі, відчув, що парить на дощ чи грозу, пририпнув двері й попрямував до коня. Адже вірнішого друга в нього тепер не було на світі. Велес зустрів його тихим іржанням і, як завжди, ласкавими доторками губ до його шиї й голови. За якусь мить окульбачений кінь радо доніс вершника до обмілілого Чортомлика і, розвудилений, там почав скубати смачну ов'ялену отавку, думаючи над своїм кінським життям-буттям і слідкуючи час від часу за тим, як його грізний і ласкавий волостелин плаває то коло берега, то аж на середині русла.
А Сіркові і на воді показувалися, як у сні, Акерман та Самарники, Перекоп і Тягин, сутички з Чернецьким, Буджак і Білгородщина, бій із Маховським під Вінницею та з ханом під Перекопом, погром орди під Вільхівцем, Стеблевом та Ачи-Кале, бойові виправи на Бузі, в Пальнику та під Іллінцями, щасливі походи під Арслан, Кам'янець та на Муравську сакму...
«Паліть міста й села, скільки милостивий Бог вам поможе!» — ніби наяву, кричав до стрільців перед Сірковим уявним зором Ромодановський в Охтирці, Кишеньках, Полтаві, Торговиці, і під той крик ніби плив на гончакові Іван Ріг в Арбаутськ і Кафу, до Шірін-беєвих улусів, а пізніше — до улусів Тен-Мамбет-мурзи в буджацьку Білгородщину за поневоленими. Та й те в Сіркових спогадах накрилося Валками й Змієвом, зустріччю із сотниками Ярошем Храпом і Титом Ярмашем, що по путі до Сибіру були забиті, як і Матвій Корза з Краму-на-Торі.
«А так,— згадувалося і обвинувально, і оправдно,— злочинець і я, бо Січ великі жертви і зі мною несла, хоч і рятунки немалі тисячам тисяч та поконні помочі протоігуменам і ченцям межигірської Спасо-Преображенської обителі давала чи всяко огаразджувала Слобожанщину, а найпаче — Харківсько-Зміївський та Мереф'янсько-Печенізький полки, мною започаті, до призначення туди царем перекинчика Левка Сита намісником-воєводою».
Приємно згадався Сіркові погром Богуном під Монастирищем Чернецького, в якому й він брав участь, «заманною втечею» привівши ворога до розгрому і звільнивши сотню захисників Василя Дрозденка, хоч польний гетьман і сповістив уже короля про «перемогу над збуйцями».
Велес уже й напасся, а господар все бовтався у воді. Коневі також баглося хоч трохи поплавати, але на те він не мав дозволу, знаючи, правда, що коли у його господаря є стільки часу, то, напевне, й він скупається. І Велес не
