Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Та всьому приходить кінець. Велес бавливо підгрібав би ще під себе прохолодну воду, та господар вивів його з води і поставив біля свого шаття та кульбаки для обсушки. Підсихаючи, Велес стояв смирно й чемно, хоч комарі й ґедзі змушували його стріпувати довгим пишним хвостом. Він втішився, коли господар, щось тихо говорячи сам до себе, врешті окульбачив його, знісся в сідло і поїхав не скачем, як любив, а тихо й замешкливо додому. Його здивувало лише те, що вершник йому, напашеному, навісив у стайні тобівку з вівсом і, не розкульбачивши на ніч, поласкав особливо щемко.
А Сірко і в путі до Січі згадував, усміхаючись, як пожежні вогні з коліс, пущених з гори, схарапудили ворожих коней, осліпили жовнірів, драбантів і самого Чернецького, допомігши козакам звалити знепритомнілого польного з коня. Багатющі пакгаузи зброї, гармати й набої, шати й харч, навіть вина та ґамза були залишені втікачами, не кажучи про коней у рондах. Втеча решток ворожого війська аж під Ковель була безприкладною, як початок довгожданого кінця ляському пануванню в Україні.
Переглядаючи з віддалі часу тяжкі бої під Ахтиркою, Кишеньками, Полтавою та Боровицею, Сірко тішився, що не допустив нової різанини та домігся від воєвод пропуску через пороми збіжжя, пороху, набоїв, свинцю, гармат і пожалувань, врятувавши від смерті Дорошенкового посланця — ротмістра Івана Мазепу, спійманого сотником Турлюном під Інгулом, а той тепер, на його, Сіркову, думку, є єдиною надією на заміщення Самойловича. «А так, адже, попри все, і освічений він, і вишколений при Яні-Казимирі, і зварений при крулевому та царському дворі хитруваннями, підступи остями, намовами та картярськими шельмуваннями»,— прийшла Сіркові в отямок постать вибавленця з лиха.
Уже в бурдюзі, як десь далеко гриміло й блискало, а січовищем потягнув повів-вітерець, Сіркові згадалися найтяжчі сутуги в житті, складні й заплутані гріхами вчинків і дій так, що їх було не розплутати навіть тепер. Адже проміняв родину на січове товариство та його нужди і нендзи, адже наказав учинити Чорнодолинську різанину, не пощадивши серед півтори тисячі доброхітців-поверненців навіть власних небожів. «Простіть нас, братове й сини, і спіть спокійним сном до страшного Божого суду, замість того, щоб розплоджуватись у Ханстві на наші християнські погибелі!» — повторив і тепер сказане колись.
В душі його тремтіло, як нап'ята тятива, якесь очікування, щось важливе, вирішальне, спожиткове, бо вже знялися та пішли до Буцької переправи царські стрільці з генералом, як повідомив Сірка джура Назар Оскарко, і кошовий мислив: «Коли б ми, чільці, духовники і поспольство так з ними трактували, як із ляхами, або так, як я цього разу, ми б не допустили краю до руїни та ізгону люду. Наше сполеченство підкупило ассійське лжеєдиновірство царату й кліру, їхні підступності, яких ми досі не розгадали, фальші й намови, що не лиш нас, а й світ ошельмують...»
З бездоганною яскравістю згадалися Сіркові зустріч і розмова з ханом Мурадом і дослівний зміст листа до його попередника: «Ясновельможний мосьпане з чисельними ордами і близький сусідо! Не мислили б ми, Військо Запорозьке, іти на війну і неприязнь із Твоєю ханською милістю та Твоїм панством, якби не було постійного приводу до того з Твого боку. Послухавши поганої ради навіженого ненажери-візира і виконуючи наказ султана, Твоя ханська мосць почала війну з нами в зимні свята не по-кавалерськи. Наш Бог-боронець, спасши нас, підказав нам відповісти Вам по-лицарськи гостиною в Ханство, хоч, правда, й недешкретною. Отож що сієш, те й жнеш... Бажаємо Твоїй ханській мосці здоров'я і щасливого життя! Доброзичливий Твоєї мосці приятель, Іван Сірко з товариством. Вересня 23-го, 1675 року від Різдва Христового і 7183-го літа від створення світу...»
Згадав Сірко і листа багатотитульного хондкара, писаного у хворій величі.
«Невже,— морочно мислив Сірко,— ні цар у своїй стотитульності, ні султан не розуміють істини, що чим більше під ними поневолених, тим вони осоружніші й звірино-хижіші?!»
Заліплений сургучево-лаковою тугрою-печаткою, той лист був зразком наруги над здоровим глуздом і тямком, був глумлінням над ними, козаками! Сірко посміхнувся не лише від згадки про дотепну козацьку відповідь на султанового листа, а й від його титульної подібності до значно примітнішого божевільністю царського.
«Яке то горе й лихо простому й тямковитому поспольству жити під берлом отаких вертепних маніяків-кровососів і чуперадел!» — глибоко зітхнув Сірко і згадав із болем, як Гоголівський та ставицький протоієрей Ісакій — Іван Дзеня і переяславський полковник Войця Сербин якось твердили отрутно-цьковно і навітно-наплітно князеві Казбулатові, що не хто інший, як він, Сірко, намовив Фрола Разю спопелити Білгородський острог і місто, змусивши Ромодановського перенести свій реґімент за Курськ, і ніби наказав ханові та самому візирові Асану-Мустафі-паші не відпускати воєводина Андрія Ромодановського і до скону з полону. Січовий суддя Микита Кудлай та значкові лавники Роман Малюк і Семен Хорошко самі те чули з вуст Самойловича, а Лука Андріяк, Денис Кривоніс і Петро Суховій — тепер товмач Ачіпай-мурза, навіть у Посольському приказі ті наусні теревені опротестовували, коли їздили на розвідини долі Філона Гаркуші, що зник не знати й куди у Загородці, Берестейщині чи під Пінськом. У Сірка не було сумніву, що Гаркуша був осоружнішим цареві, аніж гетьманові литовському, бо був вождем і введеної в титул царя Білої Русії.
«Лише завдяки нам, старшинам, царі Олексій і Федір із Самойловичем та султан із Гіреями зробили руїною і пустищем Правобічну Україну, і я не збоку був, хоч би й як хотів відсторонитися. Чи ж можу при отаких гріхах жити, ходячи по землі?» — згадав він, що вже приходив до цього рішенця, і почав поспіхом святково переодягатись, а потім під далекі стряси грози прикрив на колодку бурдюг, вивів Велеса зі стайні і, приткнувши кілком браму, скочив на коня та й поїхав із січовища, оповіщуючи бекетників гаслом у відповідь
