Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Щось переломилося в Сіркові, був сам не свій, хоч і провів Вальну раду в Коші, і пильно переглянув готові до походу байдаки, коней, зброю, шпіців, і побував на обох Хортицях та Лебедисі й Бучках з наміром при біді перевести туди Коша, а третього дня по обіді покликав писаря Яковлю в канцелярію і проказав йому листи спершу Самойловичеві, потім цареві Федорові, а після них — Донському кругові, якому раніше майже не писав.
«Мосьпане запроданцю-гетьмане! Ґратулюючи тобі наші вівати, хоч твоя мосць їх не заслуговує, відсилаємо тобі невикуплених ординців, бо й утримувати їх нам несила, і чатувати та пильнувати неспідручно, а твоя мосць може належно заплатить Запорогам за їхні труди ратні чи порохом, гаківницями та гарматами з начинням, а чи іншими риштунками, бо хоч хан і ладнається за наказом султана йти в Мадярщину, щоб гасити там ворохобство, але на Тавані поставлені нові фортеці і старі стоять у нас поряд, щоб врешті вижити нас, вашої надійної спини, із Запорогів назовсім. Отож чекаємо від тебе достойної нагороди, бо й до останньої твоєї перемоги під Києвом ми спричинилися, утримавши салтана від помочі ханові, на користь вивільненому людові і тобі... Кошовий зі всім Військом Запорозьким Сірко».
Андрій Яковля був здивований і змістом листа, і замкнутістю Сірка, а найбільше тим, що йому, як писареві, не довелося вставити в листа жодного слова, таким він був упевненим і виваженим. Писаря дивувала і подальша поведінка кошового, незвична не властивою дотепер Сіркові нечемністю і аж зухвалістю.
— Відпровадь негайно полоненців із цим листом, скрибе, і вертайся небарно, бо будемо писати ще! — наказав особливо твердо Яковлі..
Писар вернувся швидко і в подиві присів знову до атраментів.
«Милістю лжебожою, найпаче в речах придвірських цареславців-блазнів та блюзнірів, великий в отрочестві мучителю й гнітителю хрещених і нехрещених тружденних людинів, бовдурозваний рабовладцю, Іконний наміснику Бога на землі, царю Федоре!
Довідались ми на Запорогах, хоч знали те достеменно й раніше, що твоя чорна милість, правлячи, як відаємо, на троні тимчасово між зграєю й тічкою бояр-опричників, кровопивців-вовкулак, затулившись від одвічного агарянського лиха спинами нашого кревного люду, забувши Божі заповіді й відмінивши отчі пільги та свободи, гендлює з невірними нашими душами і нами, захисниками твоєї ненаситної адверсної держави і ненажерного її живота. Гендлюєш методою, достойною волоцюги, а не царя. Підмови й обмови, підлості й нацькови, оббріхи й підступи — ось що недешкретно й негідно лежить в основі твоєї політики. Іншого звичаю, як і твої попередники, ти не знаєш, нещасний, бо не дав Бог людської натури тобі, охиженому, озвіреному й олукавленому від зачаття...
Отож каїнно перезвичаюєш та перехрещуєш не лише наш люд, поневолюючи його, а й нашу метрополію, втричі старшу за твою геєнну державу, переінакшуєш та наущуєш і наших блазнів на захланно-звіриний свій кшталт, грабуєш руками бояр і розстриг у нас храми Божі й монастирі та шпихтіри, які й орда обходила, міняєш своїми гріховно-лукавими дупшастирськими казаннями з вівтарів нашу натуру мирносусідів і гостинну волелюбність на свої воляче-послушні звичаї пригнічень і животінь у скрипицях-дибах твоїх посіпак.
Що скажеш ти, зловроджений царю-в'юноше, великогрішний нащадку царів-вовкулак на тому світі як зустрінешся з Богом та всіма, твоїм ім'ям покатованими, зігнаними, поясиреними, осибіреними чи проданими тобою-та посіпаками твоїми аґарянам, знехаявши Божу любов до ближнього, основу-заповідь нашого Бога-Спасителя?!
Геєна в пеклі огеннім жде тебе, окаянний, і ми, поливаючи сльозами й кров'ю та всіваючи тілами нашу свято-дідизну землю, заповідаємо тобі, твоїм наставникам та поплічникам оте пекло, як нелюдам і диким звірам, що, лізучи зі шкіри й богохульно ошатуючись в ризи православ'я та великодержав'я, віддали нещодавно на поталу невірним сто п'ятдесят слобід у Слобожанщині!
Отож помисли над тим, поки жиєш, і заречись, каючись, не Гендлювати нами та не міняти нас на дружбу й мир з отакими ж, як сам, магометанами! Кошовий Війська Запорозького Верхнього, Середнього й Нижнього з товариством Сірко».
Січовий писар Андрій Яковля, докінчивши скрибання й цього незвичного листа, в душі жахаючись і захоплюючись його змістом, вже переписував його і в січові люстрації, які вів належно.
— Відправ негайно через генерал-поручника Григора Косаґу цю цидулу, попередивши, щоб він виїхав зі стрільцями вже завтра з поля і Великого Лугу,— в якомусь глухому відчаї квапив Сірко писаря, заходивши по канцелярії.— Розмови зі мною в Косаґи не буде, то накажи й вертайся! — гукнув кошовий услід Яковлі.
Писар попутно сказав судді Кудлаю, що «з батьком не все гаразд», і поїхав стрімголов до Косаґова з пакетом і наказом. Генерал-поручник Григор дійсно хотів бачитися з Сірком, але, попереджений Яковлею, зрозумів, що повеління кошового треба невідкладно виконати, тим паче що й сам він, і стрільці його не мали вже сили терпіти комарів і мошву — аж попухши, як і погрози козацтва, не відаючи про їх причину.
Коли Яковля вернувся, Сірко ходив по канцелярії, скриплячи дилівками і не обзиваючись до Кудлая, що сидів мовчки на лавиці, цмулячи черепаню. Поговорити з Сірком, як думав, поки їхав із поля, Яковлі не поталанило, бо той при його появі розслабився і, присівши на лавицю, почав спокійно проказувати наступного листа:
«Славні мосьпани, дідизні нашій брати й соратці в Бозі і в змагах за волю і життя донські козаки! Дізнались ми певно, що цар Федір, його бояри та воєводи-опричці ведуть ґендель з ординцями та турчинами за нашими й вашими спинами про мир і братство за рахунок нас, січовиків. Відомо вам, що запорозьке козацтво багатостолітньо було і нині є джерелом воль і слобід життєвих для гнаних і голодних, притулком для гноблених колодників та зобижених, осередком людської незалежі по заповідях Божих і дідизних.
Тепер і вас, і нас пантрує під делікатним призвідством помочі
