Під Савур-могилою - Андрій Хімко
«Навідаю хоч зараз могили батька, матері, вітчима та інші,— оглядав він попутно небесно-хмарні папломи, що темнили ніч,— та й заночую вдома»,— зауважив, як стихли цвіркуни перед грозою.
На цвинтарі побув чимало, дивуючись, що він так розрісся, і навсібіч розширившись, і деревовіттями піднявшись та згустившись невпізнанно. До бджолиних пнів під грушами йшов пішки, ведучи на поводі коня, але довго там не був, лиш присів на лавиці та й встав, бо близилася гроза... Дивна і чудна людська натура в пасії, бо згадав, як одного дня його недавно навідала тут Гнатова Турлюнова Лайза. «Добридень, пане отамане! Не займу в тебе, даруй, багато часу,— присіла вона, припрошена господарем, на лаву.— Хочу прийняти приймака-цигана, то прийшла за твоїм благословенням і радою».
«Чи ж на те, люба Лайзо, питають в отаманів благословінь і рад? Хата ж тут у тебе, обійстя, діти. Та й там, у Артемівці, є рідне гніздо...» — згадав Сірко вірного джуру, а потім і сотника родом із Хирівки.
«Отож і воно, що діти та хата й обійстя і тут є, і там. Господаря до них треба, а він ще ж і коваль у мене буде. Христинку за його сина віддам, та й хай на батьківщині, в Артемівці, живуть, а ми тут».
«Христинку? Вона ж мала ще геть!»
«Шістнадцятий їй пішов, то вже й не мала. Пора їй. Зять мені подобається...»
«А їй?.. Як тобі до душі і зять, і його батько, то як же б я відмовляв та не згоджувався?» — обдивлявся її Сірко і не вірив, що перед ним чотиридітна молодиця: так цвіла вона здоров'ям та визрілою красою.
«Прийдемо за благословенням удвох, то — на коли скажеш?»
«Та будь-коли, поки я тут, то приходьте, буду радий».
«Сердечно дякую тобі за все-все! В моїм житті, отамане, і радість із тобою, як батьком, і печаль живе поряд. То — прийдемо,— пішла вона, звівшись, до дверей.— Обох хлопців візьми в Січ, як заповідав Гнат. Я, може, приведу їх собі ще, уже не козацьких, а циганських, коли Бог дасть»,— як з'явилася, так і зникла гостя, завдавши суму Сіркові, і без того ожуреному.
«Як підземні води, тече життя, а хлопцями цими мушу поопікуватись конче!— вирішив собі Сірко в роздумі й ожурі.— А так,— плелося в його голові інше, як їхав верхи додому клусом,— всі ми красиво йшли, а куди дійшли? На пси ж перевели край, негляди! І я між них. Не посадив пам'ятного гаю, як заповідали мені і батько Сулима, і отець Данило Гунашевський, не виправдав їхніх надій із-за нерозуму. Поганим я був наслідцем у полеглих»,— зліз він із Велеса перед ворітнею материного обійстя і завів коня на подвір'я. Не пам'ятав, як зайшов у стайню і погладив коня на добраніч, як заклав колодкою стайню, напоївши любого товариша.
— Це ви, пане господарю, отак пізно, чи що? — хрипло обізвався до нього від скрипливих дверей підсусідок, що вийшов на тупіт і рипання в дворі.
— Я, Варламе! Кого б же ще нечиста носила отак пізно? Даруй за турботи,— оглядав Сірко в темноті наближення грози в смоляному небі.
— Вам, може, треба чимось підсобити?..
— Запали, як ласка, світця в мене та й спочивай. Все в тебе гаразд?
— Та Богу дякувати, чого й вам зичу! — пішов, лишивши Сірка на лавиці під хатою, Варлам.
«Одні турботи всім від мене,— винувато подумав Сірко, цмулячи зіньківку.— На честь чого й чому, питається? Всякий людин мусить платити за своє життя силою, кмітом-розумом, діями й життям, то й мені пора б уже! Не чекати ж мені, грішному, прожитку в шпихтірі?! А так,— вступив у хату і почав роздягатися, відчувши терпкий запах любистку, яким Варлам напахтив покій і світличку,— пора уступати місце молодшим, рішучішим, мудрішим, надійнішим, дружнішим, із сув'язнішою єдністю зі сполеченством, бо я упертостями та помстами лише люд гублю, а надіями — зманюю на смерть»,— повнила його солодка журба й стума.
Не одну годину вже горів, кліпаючи, оливний сліпець, а Сірко, до пояса голий, все ходив як заведений, міряючи передпокій кроками. Розпач ішов йому в душу валами і заливав її так, як заливала якось буря його козацький похід на гончаках у морі.
«А таки так! Подібного становища в нас ще не було! Цього адверсора нам не спинити,— аж задихався Сірко від уяви.— А в разі миру між царем і султаном як виживе люд між отакими хижаками-сусідами?— глибоко втягав подихом-стогоном повітря, якого йому бракувало.— І що буде із озаможненою волостю в Запорогах? Адже її або поясирить орда, або посибірить ізгоном боярство! Поки султан, замирившись із царем та зчепившись із Людовиком франкським, воюватиме на морі, то з ордою можна буде позмагатися, а потім?!.— грізно питав себе Сірко.— Потім як бути Запорогам, які ти так старанно випестовував роками?! В пастці ж опиняться добра й люд!..»
Він присів геть змореним на лавицю, знічев'я оглянув шабельтас, накладений талярами й алтинами, продув по черзі привезені з собою два пістолі, відклав їх, як реліквії, поряд на столі, неспіхом витяг із дорогих піхов звичайну домашку-шаблю, яку найбільше любив, переконався, що вона змащена, засунув її знову в піхви і почепив на гак, потім взяв одного з пістолів, клопітно й морочно оглянув на ньому дорогу інкрустацію, засипав його з кисетика свинцевими шматинами, неспіхом заткнув корком з моху і поклав на лавицю коло вузлика з порохом.
«А так, пора мені й честь знати! Сам по-своєму жив, сам грішив, сам і суддею мушу
