Під Савур-могилою - Андрій Хімко
На біляцвинтарному пагорбі під молодим ще дубом козаки й сільчани копали похоронну яму, по сусідських ближчих обійстях і на велетенському вигоні-пастівникові, поряд з общинними чередами, табунами й отарами, січові кухарі морочно ставили чорнокаглові казани, а теслі робили широку й довгу дубову домовину і збивали на тиблі простяжні столи й скамниці. Тим часом поспольний люд із усього Великолужжя поволі заполоняв, як повінь, вулиці, двори й майдани Капулівки й Грушівки, а в Домниному дворі зібралися ватагами кобзарі, церковні півчі, лірники, скрипалі й гуслярі, і читання Часослова панотцями почало чередуватися зі співами псальм і дум.
Співалися думи: «Невільницькі плачі», «Про козака-нетягу Голоту», «Про Байду Вишневецького», «Тренос-плач церкви», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із Азова», «Самійло Кішка», «Буря на Чорному морі», «Плач зозулі», «Смерть козака на долині Кодимі», нарешті «Про вдову Сірчиху-Іваниху», а їй услід — «Про Романа Сірченка»:
У місті Мерефі та жила вдова, Старенька жона, Сірчиха-Іваниха... Вона сім літ пробувала, Сірка Івана в очі не видала. Тільки собі двох синів мала: Першого сина — Сірченка Петра, Другого сина — Сірченка Романа...Дума була сумною й кінчалася стумою-наріканням та жалобою:
Ой вже тепер на моїй голові три печалі пробував: Перша печаль — що я сім літ прочекала, Сірка Йвана-мужа в очі не видала, Друга печаль — що Сірченка Петра на світі живого немає, Третя печаль — що Сірченко Роман також умирає...Була то вже й не дума, а плач-тренос півчий:
Ой Лимане, Лимане, Та ти, Сірку Романе, Да, гей же, ти, Сірку Романе!.. Ой що будем робити, що будем чинити, Нема козакам по чарці горілки де взяти, Бо орди в нас всі добра побрали, Ясирами люд у неволю погнали, А волю взялися відняти і у маляти Царі та бояри, стрільці та солдати!..Той тренос, підхоплений за хористами-півчими поспольною масою, вилився у загальний плач-молебень, що волав у риданні до неба, бо зі смертю Сірка рушилася ще одна надійна опора вільної Гетьманщини-республіки!..
Близилася спечна обідня пора. Доньки покійника Мариня і Ярися з дітьми, зведенка-сестра Настка з малою Роксанкою і мачуха Ївга, усі в чорно-крепових стрічках і намітках, стояли на чорному вовняному литварі поряд із заплаканим, як намальованим, сіро-чалим, з чорним пишним хвостом і такою ж гривою Велесом і слухали читання Псалтиря. Схоже, що вони досі не розуміли величі рідного покійника. Її усвідомили лиш тепер, по козацьких регулах, читанню заповіту при штандартах і корогвах, одукаціях і регаліях, при десятках тисяч прийшлих прощальників: і січових, і рольно-поспольних, і сполечних.
Значкові, як лиш теслярі принесли в двір готову, оббиту дорогим оксамитом домовину, святочно переклали в неї покійника, теслі прибили тибельками на дашок отаманську шаблю-домашку в мережаній золотом піхві, обидва пістолі, смушеву, з малиновим шликом шапку, панотець і екзарх Петро морочливо вклав в одну мозолисту руку небіжчика свічку й дерев'яного хреста, а в другу — щедро обсаджених ясписами і туркусами бунчука й пірнача. Старшини по боках поклали оранжевий і омарантовий кунтуші зі смарагдовими ґудзиками, подаровані — хоч так і не ношені! — в свій час покійникові королем Собеським, в голови й ноги положили табинову і кармазинову опанчі. А джура Назар Оскарко по всьому замінив срібну сергу в лівому вусі отамана масивною золотою, також подарованою Собеським при останній зустрічі.
Тим часом кухарями й жіноцтвом були зварені в казанах капустяні навари з м'ясом і грибами, приїхала з крам-базару і торговиці з десятьма прийомними годованицями-доньками шинкарка Пріська Чичикалка, що знала отамана як щедрого платника, із шинквасом і жертвенною брагою, принесли звідусюд волостівчани, окрім малаїв, книшів, плескачів, балабух, коржів, пряників, мамалижних бабок на яйцях, ще й абрикос-жерделів та інших фруктів і овочів, всякої м'ясної і рибної солонини, чимало оковитої разом із гальбами-питунами, куманцями, ведмедиками, карафками, баранцями і михайликами.
Значкова старшина з духівниками вирішила перенести тіло небіжчика до ями під дуба,
