Під Савур-могилою - Андрій Хімко

й захисту царське військо, і коли ми ще можемо хоч на тимчас його збавитися, то ви вже й на те не спроможні завдяки вашим ідольним чільцям. Отож нагадую вам, брати наші, що ні ви, ні ми і в неволі не будемо знеможені, бо те нам заповіли наші отці. Тримайтеся і не забувайте, що Іван, Степан і Фрол Разі з тисячами оборонців полягли за вашу волю, як лягають тепер ті, що їх наслідували, по забіссях Сибіру. У нас Правобіччя в повному розорі й руїні, жінки, діти, дівчата й немічні — в неволі агарянській і царській, то кличемо вас невідкладно піти нам охочекомонно в поміч на промисли людоловів, а ми в боргу не залишимося. Хай жиє наша й ваша свобода та братерство, як жили спокону між дідами й отцями нашими! Чекаємо вас у себе незабарно! Амінь! Від всього товариства запорозького кошовий Іван Сірко».

— Цього листа хай відвезе Кругові на Дон курінний сотник Дем'ян Кривоніс із супроводом,— наказав кошовий Яковлі.— Та накажи курінним готуватися до Спасівки, а отцеві Петрові — зготувати компутний молебень по убієнних!..

Андрій Яковля в якійсь тривожній розгубі і листа відніс, і обозного оповістив про святкування Спасівки, і кухарів та корчмаря попередив про тризняну їжу та питва, а з голови не виходило те, що писав у листах, як і дивна поведінка Сірка. «Що він не боїться нікого з коронованих, то в цьому немає нічого дивного, а ось що він геть змінився, аж не взнати його,— то це не може „не тривожити“»,— ламав собі голову писар і навіть ділився тим висновком зі старшинами та значковими.

— Обійстя знищили людолови, зятів забили, а жону спалили, то й не при собі він,— пояснювали Яковлі співчутливо.

Помітив і джура Назар Оскарко якісь химерні зміни в своєму кошовому отаманові, коли, вернувшись від Косаґова, сповістив, що той досі не вибрався з поля, бо до нього прибули царський і гетьманів сли.

— Як вони пробралися, не помічені вартою з бекетів?! — осатанів, як ніколи, кошовий.— А коли були помічені, то чому я про те не відаю? — аж простогнав Сірко до джури, стискуючи порубцьовані п'ястуки рук, що лежали на столі.— Накажи судді негайно те розвідати і накласти секвестри на винних! — звелів тихо, але так грізно, що в джури похолоділо на душі.— Під слупи їх, під курбачі при слупах, неглядових синів!

— Юж виконую, отамане,— вийшов сполотнілим Назар Оскарко з канцелярії.

Лишившись на самоті, Сірко не знаходив собі місця, його тепер дратували і скрипи дилівок-половиць під ногами, спека в канцелярії, щебети ластівок під стріхою та лелечі клекоти знадвору. Йому ввижалися то останній слобожансько-мерлянський ясир і напівголі молодиці й дівчата у рваних сорочках з хрестиками на розхристаних грудях, пов'язані в лави за коси, то нетесаний хідник-вистелень із дерев обіч болотної вулиці в Москві, блищики в слюдових віконцях убогих колиб і чорні статури стрільців із бердишами в дворі Фролово-Спаської вежі, то старий і немічний Семен Височан у сибірському Коротояці. Пам'ять кидала його знетямлену свідомість то під задимлені Кумейки, то в камінний Дюнкерк, то в просочений запахом тарані Азак і фортецю, де гетьман Карпо Півторакожуха в довгополому криваво-малиновому скарлатовому жупані перед юрбами донського, в смушевих із зеленими верхами, і січового, з червоними шликами, козацтва виголошував прощальну промову-сповідь перед ісходом із Азова. Сірко напругою волі відігнав ті химери, але лиш на мить. Знову, мов наяву, з імлистої пам'яті вияскравилася в свідомості одинока верба в степу з оббіленим лелечим гніздом на вершечку, а вслід — тиха Чурук-Су в Бахчисараї між кипарисами й стуракинями-раїнами-тополями та велетень Чатир-даг, трон-гора Аллаха. Гора змінилася Жванцем і Берестечком, підвінницьким Немировом і Збаражем, а потім привиділася ще молодицею Софія й пані Маріям на путі з Азака та лави козацтва, що перед сном, стоячи на колінах, молилися.

Коли раніше надії в його свідомості семитканно й веселково затуляли одна одну, не зникаючи, то тепер їх, як не шукав, не знаходив. Від них не було навіть приску чи бодай вогника в суцільній темряві прийдешнього. Врешті до Сірка прийшло тверде переконання, що все, до чого він мав якесь відношення, було приречене на погибель, лиш він, грішник, лишався живим для спокути гріхів...

Він довго ще згадував би, зважував, криючись холодним потом, мізкував би, уявляючи прожите, та в канцелярію вернувся писар Яковля, а вслід за ним переступив поріг генерал-поручник Григор Косаґов у супроводі незнаних Сіркові московського й гетьманового старшин. Гетьманів був широкоплечий і трохи сутулий, із розпушеними на кінцях вусами і трьома зморшками на молодечому лобі, а царський — опасистий, із рідкою оклиненою бородою.

Григор Косаґа зустрів застиглий погляд непорушного кошового і, злякавшись його, перехрестився до задимлених ікон Покрови й Мамая і неспіхом сів на лаву, запросивши до того не запрошених по покону господарем своїх попутців. Тиша, що настала по тому, була оторопно-отетерілою.

— Доброго здоров'я тобі, пане кошовий, і січовому товариству,— подивився Косаґов на Яковлю, ледь заїкаючись,— бажають сли-гості притомні,— показав він жестом на ошелешених спільників,— і я, виказуючи співчуття тобі, отамане, в родинному горі,— передихнув він на знак трауру.— Ґратулюємо пана кошового з товариством від імені нашого світлого царя, превосходительного монарха Федора і Сольського приказу,— змовк він для усвідомлення господарем сказаного.

— І вельмишановний пан гетьман та його генеральна старшина до ґратулювань і жалобного співчуття приєднуються,— докинув незнаний Сіркові Генеральний писар.

— Ти одержав, пане генерале, листа цареві Федорові,— ніби й не чув Сірко вітань.

— Так, тримаю його при собі,— розгубився від Сіркового голосу Косаґов.

— А що було тобі сказано писарем? — цідив, стримуючи себе, кошовий.

— Вибратися з поля зі стрільцями і передати пакет пресвітлому цареві.

— Вибратися мусиш негайно, якщо хочеш лишитися живим,— цідив далі