Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

режиму в тисяча дев’ятсот сімдесят другому. І відчуття таке, що Джемдаун — уже геть інше місце. Або, принаймні, тут орудує інша партія. Навіть музика звучить інакше. Хоча, мабуть, вона не надто й відрізнялася. Але сімдесят другого року, якщо ти молодий і тобі чогось треба — роботу, будинок, навіть, нахрін, якийсь конкретний тип жінки, — ти мусиш заручитися згодою двох: Бантин-Бентона і Дишреґа. Обидва вважалися головними донами ННП у Кінгстоні, а може, й на всій Ямайці. Отож виходжу я, і бачу всіх цих — Шоту Шерифа, нехай спочиває з миром; Шотландця, Тоні Флеша з групи «С-90»; усі виряджені, як сери, з юрбою гарячих і готових на все дівок. І я питаю: «Звідки бабло, хлопці?» А вони мені: «Зв’яжися лучче з Бантин-Бентоном та Дишреґом і, дивись, дістанеш роботу на Каналі Мак-Ґрегора». А що? Гроші там принаймні були пристойні, хоча пускати в хід голову не доводилося ні разу. Єдине, про що варто було турбуватися, — це про поліцію. Так тривало, поки фараони не вколошкали самих Бантин-Бентона з Дишреґом. Кумедно, що коли поруч були наркодилери, я мав пристойну роботу, а щойно наркодилерів убили, я сам став наркодилером. Річ у тому, що хоч нацпати й не святі, та в них ніколи не було надмірних амбіцій. Проблема головоріза в тому, що він мало думає. Головним доном Восьми Провулків тепер був Шота Шериф, а другою людиною при ньому — тепер він, здається, перший — такий собі Фаннібой. Уже й не пригадаю... Так ось, усе, що ці шістки від ННП могли, — це оберігати територію так, аби бути певними того, що на неї не ступить і нога стрільця з ЛПЯ. А от у ЛПЯ — там справжні рудбої. Вони мають розмах, ідеї. Джосі Вейлз вів розмови з колумбійцями ще задовго до того, як ті зрозуміли, що багамці їх задовбуть. О, є ще одна дрібничка, про яку мало хто знає: Джосі вільно говорить іспанською. Якось я чув, як він балакав нею телефоном. Одному Богові відомо, коли він устиг вивчити ту іспанську.

Обидві сторони — і нацпати, і ліберати — розуміли, що мають дещо спільне. Вавилон налаштований на вбивство незалежно від того, який ти звір — у цятку чи в смужку. Після Ґрін-Бею це стало ясно всім, не тільки бандитам. Так, Вавилон ніколи не потурбує тебе, якщо ти — з ННП. Але їхня поліція та солдати готові вбити будь-кого. Це я можу стверджувати відтоді, як наскочив на Рогайда. Ти не чув про Рогайда[419]? Невже?! І ти пишеш книжку про Ямайку? Рогайд — це один інспектор ямайської поліції, і він же — охоронець одного цабе з політиканів. Ні, справжнього його імені я не знаю. Отож сидимо ми якось у «Двох друзях», нічному клубі в даунтауні, біля пірса, й усі там — на одній хвилі, всі просто відпочивають, розслаблені, ніхто не хоче нікого вбивати, всі просто п’ють, балакають і труться в танці об дівчат, бо якраз пісня Деніса Брауна, така класна... Ну і хто, по-твоєму, вривається з шумом, якщо не Рогайд? Круті мужики і рудбої не бояться нікого, але всі знають, що Рогайд теж не боїться нікого. Усі знають правила Рогайда. Якщо він побачить при тобі волину — ти мрець. Прямо ось тут, зразу ж. Без жодного запитання, просто мрець. І ось я обережненько знімаю з себе волину — двома пальцями, ніби це дитячий підгузок, — кладу одну руку на талію дівки, ніби я танцюю з нею, і пхаю зброю між її цицьок. Лола! Її звали Лола. Вона була... А чого ти регочеш? Ой... Ну, так... Я ж бо думав, ти мене розпитуєш про замирення. Малий, що в тебе за мода — збивати з теми? Але скажи мені, Алексе Пірсе: чого ця тема тебе інтригує? Це те слово? Чого ця тема так тебе інтригує? Чесно кажучи, ось зараз оглядаюся на той договір — і думаю: цей мир був як маленька пляма лайна, що змилася після першого ж прання.

Шота Шериф — це він звернувся до мене з пропозицією стати головою Ради за мир. Спочатку вони з Папою Ло і ще кимось з’їздили в Англію — переконати Співака повернутись і дати концерт, щоб зібрати грошей для гето. А тепер спитай мене: чому, маючи стільки політиканів, які щодня навідуються в гето, нам усе ще треба влаштовувати концерти для збору грошей? Коротше, він виставив моє ім’я на посаду голови, і ніхто не заперечив. Шота Шериф — ніколи ще не бачив чоловіка, який би з таким сумом вручав мені волину (ніби я його розчаровую чи щось таке). Річ у тому, що досі він завжди доручав мені не збройну роботу, — на зразок організації танців, проведення похорону; кілька разів навіть приставляв мене до політиканів, коли ті проходили через гето. Якось туди прийшли двоє білих із камерою — зняти якийсь сюжет про ринок «Коронейшн», і він мені сказав: «Тристане, кулі ти наш, сходи покажи цим білим людям ринок і поговори, як умієш». Я й не знав, про що говорити; аж ось біла жінка наводить на мене камеру, і я бачу: вона чекає, що я не тільки покажу їм ринок, а й розкажу про нього. Вони всі дають мені мікрофон, ніби я — ведучий «Поїзда душі»[420]. Шота Шериф, чуваче... Він був інакшим. Він був...

Він був...

Я... Я...

Зупини плівку. Просто зупини плівку. Зупини довбану плівку.

Куди ти зібрався? Сядь... і дай мені розповісти тобі історію. Співак готується до другого концерту за мир. Світло на місці, мікрофон, сцена, все. Співак навіть повторно перевіряє звук. Мені в офіс дзвонить Джосі Вейлз: один з ящиків зі світловим обладнанням, виявляється, все ще на пристані, а він їм терміново потрібен на сцені. Тож я дзвоню міністру нацбезпеки, щоб той ящик розмитнили. Вейлз посилає одного зі своїх людей, від лібератів, розібратися з обладнанням, — мужика, який назвався Віпером. Ти спілкуєшся з цим мужиком одну хвилину — і винюхуєш, що він щось замислив, відчуваєш — з ним щось не так, у ньому — щось не так, але все, що ти знаєш про нього, — це те, що він виставляє напоказ. Він навіть «так» говорить як на публіку. І ось я на нараді, і мені хтось каже, що той ящик з обладнанням до сцени так і не дійшов, хоча всі документи на