Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Тож сидимо ми в «Анаконді», і тут я дізнаюся, що нью-йоркське діло розійшлося по світу й дійшло вже й сюди: поліція повідомляє про подвійне вбивство; чоловік із дружиною вбиті вві сні, обоє застрелені в голову. В «Анаконді» кипить нічне життя; у вбиральні нібито готується до виступу Донна Саммер[425], є й деякі інші люди, які вважаються знаменитостями. До мене підходить братан на ім’я Бакстер, про якого я знаю, що він крутий чувак.
— Що, довбодзьоби, ловите тут сонячні промені? — сказав сміючись, а потім глянув на мене серйозно. — Добре ти там зачистив, у Нью-Йорку.
— Та аби мамця була задоволена. Я, знаєш, зроблю все, щоб ця сука мною пишалася. Пако знає, що ти тут?
— Та пішов він, цей малий putito.
— Отже, «ні».
— Чо’ ти тута робиш, Джон-Джоне? Реально.
— Розслабляюсь. Брат притяг мене сюди з Нью-Йорка, надто спечно нині там, тож приїхав поганятися за чиєюсь дупою, реально.
— Е, ганятися за цим лайном тобі краще в іншому клубі. «Тропік-сіті», через дорогу.
— А тут чим погано?
— Давній китайський секрет.
— Тобто?
— Слухай, я тобі ка’у це ті’ки тому, що ти мені симпатичний.
— Що? Довбана музика надто голосна.
— Бачиш он тих кубинців там? Великий стіл на шістьох?
— Ага.
— Зараз ми їх тут будемо мочити.
— Звідки ти знаєш, що вони кубинці?
— Чуваче, глянь на ці піджачки. У колумбійців хоч якийсь смак. Коротше, ми за ними вже давненько ходимо, та ті’ки разом застати ніяк не вдавалося. Так от, тепер вони всі в одному місці. Це так, ніби діваха в одну ніч тобі й смокче, і в зад дає. Двоє за столом непра’ильно терлися з моєю шефинею, а вона з такою сранню не мириться. Тож горіти цим дебілам тут, як у Сонгмі[426]. Май це на увазі.
— Зрозумів, брате. ’Пасибі за пораду.
Я наткнувся на Пако біля барної стійки з якоюсь дівкою; його руки накривали її ліву цицьку, мов ліфчик.
— Чуваче, нам тре’ валити з’ідси. Я внюхав тут якесь серйозне лайно.
— Кумедно, що ти згадав про «нюхати». Хоч’ закинутись? Ми можемо занюхати обоє з цицьок Шарлін, що скажеш?
— Чуваче, нам треба валити.
— Внюхни це з ї’ дупи. Тут Донна Саммер виступає. А ще, ка’уть, в якомусь номері Джин Сіммонс із Пітером Криссом[427] якусь китайську кралю поклали в «сендвіч». Чуваче, розслабся, просто розслабся. Не бач, що я зайнятий?
— Я, на хер, з тобою не граюся! Лайно скоро почнеться! Тож годі трахати пальцями цю хвойду і послухай мене.
— Ко’о ти назвав?..
— Розслабся. Він же гомик, не ’нає, що робити з леді.
— Ага, я не ’наю, що робити. Пако, ну яко’о біса?
— Це ти яко’о біса? Що не так з тобою?
— Щойно зіштовхнувся з Бакстером.
— Бакстером? Цей сучара тут? На хер цього бро’, чуваче, я...
— Він тут на роботі, ідіоте. Він і ще дюжина горлорізів.
— До біса! Ну чо’о тут? З такого, на хер, класного клубу зроблять руїни!
— Не ’наю, якісь розбірки між колумбійцями і кубинцями. Вони збираються замочити якийсь столик.
— От лайно, я мушу попередити мо’о хлопа.
— Роби що хочеш, а я з’ідси валю.
Я вийшов і покинув Пако, який, мабуть, пішов сповістити свого друзяку, що тут скоро буде біда. Не минуло й п’яти хвилин, як із клубу почали вибігати люди. Спочатку я здивувався й подумав, чи часом не оглух: стрілянини не було. «Спрацювала пожежна сигналізація», — сказав Пако, коли вийшов.
— Ти сказав своєму дружку, щоб змивався?
— Ага. Це добре, що він прийшов з п’ятьма двоюрідними братами із закордону.
— Один? П’ять? Ти про стіл із шістьма кубинцями?
— Ага, як ти...
— Ти йобаний ідіот! Ти йобаний сраний дебіл!
Я забронював виліт назад до Нью-Йорка на перший же рейс. Та коли вискочив в аеропорту з таксі, вони вже чекали на мене. Четверо. Один у коричневому костюмі з коміром, що стирчав, як крила, і троє в гавайських сорочках — червоній, жовтій та рожевій, як гібіскус. Битися не було сенсу.
Мене везли далеко, кудись за Корал-Ґейблс[428]; повз місцини, де нічого, крім дерев, не було; повз дороги зі знаками; повз ліхтарні стовпи, які зігнуло останнім тропічним штормом; повз два зачинені клуби. Минули середню школу Корал-Ґейблса — двоповерхову, з припаркованим перед нею самотнім «Мустангом».
— Доставити ми тебе повинні живим, — сказав Рожевий Гібіскус. — Але це не означає, що одним шматком.
— Це все через минулу ніч?
— Ага.
— Так це лайно через мого дружбана Пако, ви ж знаєте.
— Не знаємо ми Пако. Бакстер сказав, що попередив тебе.
— Так чому ви з Бакстером не розбираєте це лайно?
— З ним уже говорили. Як належить.
— Е-е, а ваш бос, він буде...
— Хто знає, що цій Іоса[429] стукне в голову?
Я сказав, що вона — як гучний знак запитання, але ніхто в тачці не відгукнувся, напевно, не розчули. Я тупо дивився крізь вікно, як Флорида стає однобарвною.
— Ми все ще в Корал-Ґейблсі?
— Нє.
— Якщо вона думає мене вбити, то чому б вам, хлопці, не зробити це зараз і не згодувати мене якомусь алігаторові.
— Бо алігаторів вона надто поважає, ось чому. Тепер просто стули, на хер, пельку. Твій йобаний ну-йокський акцент дістав уже.
— Чиказький.
— Один хер. Ми на місці.
Таке враження, що за межі Корал-Ґейблса ми не виїжджали. Припаркувалися на під’їзній доріжці, на яку вибігли двоє по пояс голих хлопців; один гнався за другим з водяним пістолетом. Вулиця сонна й порожня. Через дорогу за «Мустангом» чекав синій «Шевроле». Після Нью-Йорка та Чикаго всі ці передмістя здаються неймовірно широкими, де аж до кінця дороги — лише один будинок, дві автівки та три дерева, і таке ж лайно — по інший бік вулиці. А будинок той так схожий на попередній та наступний, що здається, це зробили навмисне, бо господар чи господиня — chico або chica[430] — надто прагнуть бути схожими на взірцевих американців. Крім того, всі ці будинки, хоч і достобіса великі, але такі ніякі... Всього в один поверх, так ніби господарі вважали, що їм забракне