Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

доглядачка» Ґреґорі Айзекса[406]. Дехто з чоловіків та жінок глянув на мене так, начебто їхньою роботою й було оцінювання тих, хто переступає поріг, — як у вестернах. Час від часу то тут, то там спливала хмарка від закрутки з марихуаною або від сигари. Якби я затрималася на довше, якійсь тамтешній суці з Ямайки неминуче здалося б, що вона впізнала мене, — а я цього дуже не хотіла. Бо незабаром вона почала б випитувати мене про роботу і, не дослухавши, сама взялася б розповідати, де працює, де живе і хто встиг тут розжиріти, а хто розмножується, як довбаний кролик.

У якийсь момент поруч зі мною присів раста, що не зводив з мене очей відтоді, як я ввійшла, і сказав, що мені потрібен масаж спини. Це саме та ситуація, про яку нас учили: якщо ігнорувати залицяльника, то він піде геть. Якщо, звісно, він не прийшов сюди передусім на ті заняття. «Принаймні, погляньмо на нього», — сказав хтось у моїй голові, дуже схожий на мене. Дреди є, але їх доглядає перукар. Шкіра світла, майже як у азійця, губи повні, але ще надто рожеві, хоч мали б і потемніти після років куріння. «Що тут робить Яннік Ноа[407]?» — поцікавилася б я, якби була певна, що він знає, про кого йдеться. Він запитав, як я гадаю, чи Співак одужає, бо вигляд у нього якийсь не надто здоровий[408]. Я ледве не прохопилася: що ж ти за ямаець, якщо вживаєш вирази «не надто здоровий»? Але відповіла: «Про Співака я не хочу говорити». Справді не хочу. А він і далі говорив зі своїм ледь помітним ямайським акцентом, який дістався йому від батьків або, може, від сусідів. Не треба й прислухатися, як він скорочує Монтеґо-Бей до Монтеґо — замість Мобей, щоб зрозуміти: він не справжній ямаєць. Це підтвердилося в ту хвилину, коли він запитав, чи я кінчила, — на Ямайці чоловіки про таке не питають. Він залишив свій номер на столику біля ліжка, поки я спала. Частина мене була готова образитися — у разі, якщо під запискою виявляться гроші, хоча інша частина все ж сподівалася, що там буде щонайменше п’ятдесят баксів. Надворі тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік, і я не хочу акцентувати свої думки на тому, що мене вже чотири роки трахають ямайриканці — без будь-яких зобов’язань, а я підтираю старечі сраки, — але робота є роботою, а життя є життям.

Отже, мем влаштувала мене до Колтерстів, у яких мені для розмаїття доведеться доглядати не стару, а старого. Навіть не знаю. Одна річ — підмивати жінок, і зовсім інша — чоловіків. Зрозуміло, що тіло є тілом, але в жінок немає такої частини, яка твердне й утикається тобі в плаття. Хоча кого я обманюю? Той дідусь, мабуть, нічим нікуди не втикався з тих часів, як Ніксона ще не вважали крутієм. Однак він залишався чоловіком, — а отже, мужиком.

Перший день, чотирнадцяте серпня. 86-а вулиця, між Медісоном і Парком. П’ятнадцятий поверх. Я стукаю у двері, й мені відчиняє чоловік, чимось схожий на Лайла Ваґґонера[409]. Я застигаю, мов ідіотка.

— Ви, мабуть, та новенька, яку найняли підтирати мені сраку? — питає він.

Віпер

то-небудь, стягніть з мене простирадло. Дивлюся на себе: моя грудна клітка вдихає, моя грудна клітка видихає, трохи волосся, два соски, член, який спить на животі. Дивлюся ліворуч, а там він: загорнувся в простирадло, як гусінь у кокон за три дні до того, як стати метеликом. Надворі звичайний прохолодний ранок.

Він лежить так, ніби хтось погодився, щоб він залишився, або був занадто втомленим, щоб спровадити. Спочатку я подумав, що він — просто фарбований у блондина латинос, але він сказав, що «на сто відсотків білий, братику». Уже ранок — так свідчить годинник біля ліжка, з його боку. Але небо за вікном нічим не підтверджує, що й справді ранок. Бруклінський, він темно-синій. Вуличне світло згущує темряву в провулку, де чоловіка можуть убити, жінку — зґвалтувати, а жалюгідного дурня — пограбувати, ще й дати зо два ляпаси, як суці, щоб знав, що він — лузер.

Три тижні тому, ніч суботи. Після перевірки місцевості йду додому найкоротшим шляхом; за мною білий хлоп, сухорляві м’язи якого обтягує обрізана футболка (не для занять у спортзалі, а задля креку), — невідступно, як мусульманська дружина. Обоє мовчимо, і тільки Деніс вільямс[410] співає «Привітаймо цього хлопчика» — з вікна двома поверхами вище, де на пожежній драбині висить низка трусів. «Бачу хворих на голову гівняних підарів», — каже ніґер, що вигулькнув з алеї, ніби шматочок пазла.

— Гей, двоє, ви, любителі задів, вибрали не те гето для свого мерзенного діла.

Білий крекер[411] робить крок назад, але я кажу: «Стій». Він усе ще відступає, тож я повертаю голову й дивлюся на нього: «Стояти, я сказав». Білий хлоп видає звуки, як шипіння змії: «Щось підказує мені, що цей нігер зараз на тебе нападе». Я швидко кидаюся ліворуч, ухиляюсь від руки ніґера, в якій ніж, і різко сіпаю його вниз лівою рукою, замахуючись із-за спини правою. Кісточками пальців — прямо в ніс. Ніґер скиглить, бо отримує ще й коліном по яйцях; я викидаю ніж, потім хапаю його за ліве зап’ястя, штовхаю на забите дошками вікно першого поверху — і «розпинаю» на ньому. Довболоб кричить, а я кажу білому хлопові: «Тепер можеш тікати». Той регоче. Ми біжимо, і хапаємось один за одного, і сміємось, і збуджуємось, і зупиняємось, і тут його язик опиняється в моєму роті, перш ніж я встигаю заперечити. Забігши в під’їзд, ми летимо нагору, стрибаючи через дві сходинки. Ось і мій сходовий майданчик. Я відчиняю двері. Пряжка ременя розщеплена, штани падають на підлогу, я здираю труси до колін, і стаю на всі чотири.

— А гейського раку[412] не боїшся? — питає він, плює на свій член і вставляє.

— Ні, — кажу я.

Минуло три тижні.

А сьогодні — це сьогодні.

Отже, ранок. Ноги вже на підлозі. Сонце скоро з’явиться, так чи інакше. Схід — північний схід. Ану потягну за цей ріжок простирадла, може, викочу його назовні. Він упаде на підлогу, але хоча б перестане хропіти. Малий обмотався так туго, наче прагне захиститися, тільки від чого?