Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

шість тачок і розділяються по три — ліворуч і праворуч. Джосі та ще п’ятеро вискакують з першої автівки, ще п’ятнадцять — з інших п’ятьох, у кожного — М16. Джосі зі своєю групою рухаються вздовж дороги, а чоловіки, жінка та дітвора тікають і кричать. Чоловік із жінкою підбігають до свого дому, але Джосі насідає їм на п’яти і мочить обох біля самих дверей. Його братва відкриває вогонь і розстрілює всіх гравців у доміно; двоє з них намагаються втекти, але потрапляють під танець куль. Якась жінка хапає свою дитину і тікає. Стрільці перебігають від дому до дому, від паркану до паркану; вони висовують над цинковими огорожами свої волини — і тра-та-та-та. Де тамтешні чоловіки? Дев’ятнадцять озброєних гангстерів бігають і стріляють; знавіснілі люди забиваються в щілини, мов таргани. Джосі Вейлз ходить, він ніколи не бігає. Він бачить ціль, приміряється, неспішно підходить і вбиває. Бандити кулями перетворюють цинкові паркани на решето. Хтось підстрілює хлоп’я. Жінка кричить так голосно і так довго, що Джосі врешті підступає до неї і приставляє волину їй до потилиці. Він і його група відступають від Реми, залишивши дванадцять трупів. На Копенгаген налітає поліція, знаходить дві волини, але це все. Дона чіпати не сміє ніхто.

Джосі летить до Нью-Йорка. Не знаю, приїздив він сюди раніше чи ні, він про це ніколи не казав. Його братан у Бронксі тримає під собою околицю. Обоє рябоє, знаються ще з шістдесят шостого року. Той братан з тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого збував «травичку», а потім перейшов на кокаїн, який тут ще називають «біляком». Він орудує там — ого-го! Триста тисяч фунтів «трави», двадцять тисяч — кокаїну. Бронкс — це база, а з бази він переправляє продукт у Торонто, Філадельфію та Мериленд. Не знаю, що той братан наплів про мене Джосі, — може, хлоп просто не хоче, щоб я працював на нього. А може, він сказав Джосі, що, мовляв, даремно ти прислав сюди цього чувака. Бо, коли групі Джосі потрібен звір, він посилає людей з Кінгстона, Монтеґо-Бея і Сент-Енну[416]. «Слизький» — ось як той братан мене називає, але каже це не мені, він каже це Джосі.

Джосі летить у Нью-Йорк. Отже, річ у мені. А може, й не в мені, і не в отому, хто на ліжку. Ямаєць, прибувши до Нью-Йорка, зазвичай відразу ж розчиняється. Він чіпляється за свого товариша в Бронксі, щоб спільно будувати свій Джемдаун між Бостон-роудом і Ґан-Гіллом. Але я не такий. Хоча я теж хотів розчинитися, тому з Маямі й подався до Нью-Йорка. Кручуся тут з ранку до ночі, бо мені нема куди йти.

Три з половиною доріжки коксу на журнальному столику. Цей хлоп так і лежить у ліжку на спині. Руки зчепив за головою і дивиться на мене.

Минулого тижня; Іст-Віллидж, паркувальний майданчик за багатоповерхівкою. Білий пацан розтягнувся в шезлонзі, наче на пляжі. Каштанове волосся, руда борода, на білих грудях рудуваті зарості, блакитні шорти закочені так високо, що я спочатку подумав, що на ньому бікіні.

— Беру сонячну ванну, — каже він.

Я запитав:

— Ти думаєш, якщо так посидіти, то сонце тебе відмиє до блиску?

Він вийняв пачку «Ньюпорта» і простягнув мені одну сигарету.

— Ти не звідси?

— Га?

— Ти не звідси.

— A-а... Ні.

— Щось шукаєш?

— Е-е... ні...

— Тоді як дізнаєшся, що знайшов?

Тристан Філліпс

 помітив, як ти поглянув на мене, Алексе Пірсе. Ні, не щойно — це погляд сови, що витріщається на ліхтарик, — а отой твій погляд, секунд п’ятнадцять тому. Я знаю цей погляд. Ти мене ретельно вивчав певний час: скільки місяців? Шість? Сім, може? Ти ж знаєш, як воно, у в’язниці: всі втрачають лік дням, навіть якщо календар висить над унітазом. Чи, може, ти не знаєш? Чесно, найточніше про це сказав Джиммі, ветеран В’єтнаму: тюрма — це всього лиш навчальний табір для новаків. Нудніший за будь-що інше. Робити нічого, тільки дивитись і ждати. Власне, ждати нема чого, але ти розумієш, що цього й не треба, ти просто в процесі очікування, і коли ти забуваєш, чого саме ждеш, то залишається просто ждати. Тобі варто це спробувати.

Тепер я рахую дні до того, коли мені треба буде висрати чергову пляшечку з креком і сунути її в кишеню якомусь охоронцеві, — щоб викупити ще один місяць носіння моїх дредів. Один хлопчина спитав мене минулого тижня: «Дредастий, як тобі вдається зберегти свої дреди так довго в тюрмі? Вони, певно, думають, що в тебе там ще з півтора десятка ничок?» Я йому на те кажу (вибач, сказав, усе забуваю, що ти це записуєш): «Переконати тутешніх босів було непросто. На те пішли роки. Та я таки переконав їх, що якщо вже мусульманський брат може носити тут свою шапочку і фарбувати бороду в рудий колір, то і я маю право носити дреди». Коли це не спрацьовує, я кажу їм те, що для них очікуване і переконує на всі сто: «З цим моїм розплідником вошей та бліх одного дотику досить — і можете підчепити навіть хворобу Лайма[417]».

І знову ти це зробив, — я про твій погляд. Цей погляд — «якби тільки». Цей погляд наче каже: «може, якби в тебе були всі шанси», ні, «можливості», — тобто що тоді я міг би стати кимось іншим, може, навіть тобою. Та проблема в тому, що якби я був тобою, то усе своє життя чекав би розмови з таким, як я. Ні, не питай мене про життя в довбаному гето, я ті дні давно забув. У «Райкерсі» ти не прожив би й двох днів, якби не навчився забувати. До біса, тут ти забуваєш, приміром, що мусиш смоктати член. Тож я не той, кого варто розпитувати, що за життя було в гето. Таке, наче я народився не там.

Шістдесят шостий рік? Ти справді хочеш розпитати мене про шістдесят шостий рік, брате? Ні, чуваче, про шістдесят шостий я не говорю. І про шістдесят сьомий — теж.

А якщо серйозно, Алексе, то бібліотека у в’язниці — те, що треба. На Ямайці я багато куди ходив у бібліотеки, та в жодній не бачив стільки книжок, скільки в «Райкерсі». Одна з них — це книжка «Середній прохід». Написав її один кулі, на