Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

А яких ще вістей можна очікувати на вершинах влади? То тільки батько родини найперше дбає про хліб щоденний — бо це і найпростіше, найприступніше для простого ума, і найконечніше, — і в новорічний вечір сідає на покуті за густим снопом пшениці й питає в дітей своїх: «Діти, бачите мене?» — «Не бачимо, тату!» — відповідають діти. «Ну, ото щоб і на той рік не бачили». А чи ж досить цього тобі, коли став батьком народу цілого? Не хлібом, а душею возвисилася людина над світом. Добро, істина, справедливість — ось чого ждуть од тебе найперше, коли ж немає свободи, тоді забувають про все на світі, а прагнуть тільки її, і будь — якою ціною.

Може, і я сам утік на самий край своєї землі, щоб уберегти власну свободу від чужих зазіхань ворожих, тому тепер так ревниво ставився до всіх, хто хотів прорватися до мого сховку.

Вмер київський воєвода Тишкевич, і того ж дня король оддав воєводство Адаму Киселю, знов спровадивши його на чолі комісарів на переговори до мене. Однак до Києва ні пана Киселя, ні комісарів козаки не впустили, натомість Іванець Брюховецький, який вибирав місце для весняного попасу козацького війська, припровадив до Чигирина давніх моїх знайомих: пана Смяровського і отця Петронія.

Іванець за своїм узвичаєнням, мабуть, вибріхувався перед комісарами про свої впливи на гетьмана, та що ближче під’їздив до Чигирина, то менше згадував про ті свої впливи, аж на півдорозі між Черкасами й Чигирином зоставив Ємяровського й Петронія і поскакав наперед, щоб якось залагодити справу, в яку вплутався так необачливо.

Виговський не став гратися з вогнем і сказав мені про Іванця одразу. Я покликав його до себе.

— Де ти їх узяв?

— Під Києвом. У маєтку пана Киселя своїм полком стоять.

— Чом же не прибув пан Адам?

— Не наважується так далеко вглиблюватися в козацьку землю. Король йому, окрім воєводства Київського, дав ще староство Черкаське, то він скаржився, що не може доступитися до королівського дарунка через козаків. Передав цей дар братові своєму Миколаю.

— Ти ж привів аж сюди Смяровського й того отця Гощанського?

— Привів, гетьмане.

— Хто велів?

— Смяровський похвалявся, Що має лист до тебе від самого короля. Вельми важливий лист.

— Читав того листа?

— Хто?

— Та хоч би ти!

— Як же міг його читати, коли він тобі у власні руки, гетьмане!

— То й гаразд. Іди собі й сиди, поки живий та теплий.

— А посли ж як?

— Сказано: сиди й мовчи!

Іванець не став спокушати долі, а я не розпалювався далі, бо відчував, що тут не все гаразд. Прогнав Брюховецького з — перед очей, а Виговському сказав, щоб Смяровського й ігумена Киселевого ніхто не стрічав і не приймав, хай добираються як знають.

Смяровського прийнято вороже, як плебея. Коней йому забрано, людей побито, побили б і його самого, та порятував Виговський, який прилаштував комісара в якомусь козацькому домі й намовив мене, щоб я прийняв його, бо ж має королівський лист. Отець Петроній рвався щось передати на словах од пана Киселя, та я затявся: досить з мене й королівського листа, а ігумена Киселевого, коли хоче, хай слухає сам писар.

Не міг спокійно бачити й Смяровського. Сприкрився він мені вже під Замостям, де похвалявся проткнути шаблею Кривоноса. Щось зловісне було в кістлявій постаті і в рудому вусі розтріпаному королівського секретаря, зловісне й лиховісне, прибував щоразу як посланець смерті, і після кожної його появи в моєму таборі смерть виривала найвірніших моїх побратимів. Після Замостя. — Кривоніс, після Переяслава — Тугай — бей. По чию душу прибув тепер цей посланець пекла?

— То що, — спитав я, коли Виговський поставив переді мною королівського посланця, — чим станеш креденсувати в наших ушах цього разу, пане Смяровський? Знов домагатимешся, аби пустив я панів в Україну? Хіба не чув моєї мови в Переяславі? Самі можемо пити свою горілку із золотих чаш. Чи, може, наші жінки мали б учитися поцілунків у ваших пань? Чи квіти наші не могли розцвітати Без шляхетських наглядів і поглядів? Чи птахи не знали, як летіти у вирій, і ждали, поки їм покажуть королівські старости? Шкода говорити!

Смяровський трусив вусом, трусив шаблею, рвався до мови, але я повернувся до ньогр плечима, пішов у другий кінець світлиці, сів на лавку просту, не вкриту килимом, тільки тоді глянув на нього:

— То з чим прибув?

— Зневага королівського комісара! — звискнув Смяровський.

— Не грай словами, пане вельможний! Зневага, зневага! Ти зневажив народ увесь наш, перекинувшись до римської віри, а ми ж тобі не тикаємо в вічі. Оскаржував Кривоноса, що його хлопці майна твого в Полонному на много тисяч доскочили, а як ти його надбавите майно, — ми ж не допитуємося. В Переяславі чув ти нашу незгоду на панське повернення в Україну, а сам уперто пхаєшся в козацьку землю, зневажаючи і наше слово, і нашу волю. Чом же ще й пащекуєш тепер?

— Маю лист його королівської мосці Яна Казимира і вимагаю належної шаноби до нього! — червоніючи лицем і шиєю, гукнув Смяровський.

— Маєш, то давай.

У комісара трусилися руки, поки він видобував з — за вильоту свого кунтуша згорнутий у рурку, попечатаний королівськими печатями лист. Я ж не став розглядати те послання, кинув його через стіл Виговському, так що лист упав на землю. Пан Іван притьмом кинувся його підбирати, поліз аж під стіл, Смяровський ошаліло зиркав то на мене, то на писаря генерального, мабуть ждав, що або ж стеля впаде на наші голови, або підлога під нами западеться за таку зневагу до королівського послання, однак нічого не сталося, пан писар виліз із — під столу, обтрусився, розправив свої вусики, глянув на мене білими безвиразними очима, питаючи без слів, що має робити далі.

— Читай, — сказав я, — читай, а ми послухаємо. Хай пан Смяровський теж послухає. Виявимо йому таку ласку.

Король приставав чи не на всі пункти, виставлені мною ще під Замостям, а згодом у Переяславі, згоджувався побільшити козацький реєстр, розширити козацькі кордони, не заперечував, аби спорядження реєстру відбувалося не близько до волості, а якнайглибше в козацькій землі коло Крилова або Чигирина, писав не тільки про заховання прав і свобод, але й про «помноження оздоб шановного народу руського (цнего народу руськего)», — вперше титулуючи так високо народ мій. Для мене Ян Казимир прислав привілей на Медведівку й