На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Але світла були все чіткіші, щораз ближче, все яскравіші, на рівні з ним, навколо і зовсім десь високо. Застигли, не рухалися з місця, і він застиг. Щоб відігнати переляк, він пригадав про найбільший страх:
Радул, заломистий ліс, голоси з вітру, верески з дерев, ричання старого діда Мандата, страх по ночах. Про це соромно було зізнаватися бутинарам, що коли бабка брала його на полонину Радул, просив, навіть голосив: «Ні, ні, тільки не туди, бабуню люба, мамко солоденька! Там вітер, там крик, там дід Мандат, там когось уб’ють». — «Іди, дурненький, — казала мама, — баранів убивають, підгодують тебе бараниною, сметанами і бринзою, будеш, як товстий підсвинок, ану, гайда!». Видно, що страх в тобі вже тоді зародився. Агій, хай щезне все те дитинство, та кров Чорнишів. Маю тепер за це, штрикали мені в очі Мандатами і наштрикали. Але ж мій дідусь, це Базьо Кропивницький, мамин батько, а не якийсь Чорниш. Базьо — це рахманна душа — вчив нас не засуджувати. «Хто судить, той вже вбиває», — казав Базьо. Говорив також мамі: «Чорнишів теж не судіть», — я сам чув. А як же тут не судити? Такі порушення, такі людиновбивства! Кожен з Чорнишів знав, навіть я, таке пухке порося, щось винюхав. А зараз, як же не засудити? Засудити, засудити! Бо хто не засуджує, той їхній спільник. Тепер і мене засуджують. І ще й як осудять. Але до чорта, хоч я нібито й подібний на них, я не відношуся до Чорнишів. Я не хочу вбивати, я не хотів убити, я б того смердючого Яся, того підтирача курвів жаб’ївських, в руку поцілував би, аби він лиш був живий. Хай би я здох на місці, аби він жив.
Він пригадав молитву, якої його навчила мама, а дідусь Базьо пояснював йому, вкладав у голову. Тимчасом він, малий шибеник, спочатку позіхав і засинав, а потім ловив мух коло каганця. Мама за вухо, а Базьо: «Залиш, це ж дитина». «Прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо боржникам нашим». Прощаємо? Що я кому мав би прощати? Хто мені коли-небудь зробив кривду? Так само і моєму родові, Чорнишам з Радула. Хто й коли їх скривдив, хібащо на стільки, що їм ще замало дозволяли вбивати, замало дозволяли грабувати. Такий самий і я. Може мені замало одного Яся? А правду кажучи, то ті з Радула не лише мене не скривдили, а й годували мене, як порося, пузо мені напихали і ще й пестили. Я гірший від них, молитва не для такого.
Пропливаючи посеред нерухомих чернівецьких світел, про які він, на щастя, забув, Мандат плакав. Відтоді, коли його бабка тягнула на Радул аж до тепер, він не плакав так гірко. Проплив гладко, знову тиха темрява, благотворна чорнота, рідна.
Сходило сонце, і Мандат побачив з лівого боку безконечні рівнини. Степи чи пустелі? Підпливав ближче: ні, поля рівненькі, збіжжя, пшениця буйна без кінця. Але ж це родючий, поживний край, край-рай. Далека за правим берегом, по праву руку темні гори все віддалялись. Там верховина, там також і Радул, прокляте дитинство, опришківське.
Хай їх чорт, до чорта весь цей рідний край! Скочити у воду, вбити себе, бо ця чужина родюча, пшенична мила мені і тепла, а та батьківщина, чорна, холодна, дика, проклята для мене. То до цього я доплив? Зрада? За багатство, за те, що тілько-но її побачив, за ці пшеничні поля, то відразу й чортові продатись? Але ж ні! геть-назад, бо де пшениця, там неволя. Як нам панич-рись співав на свято Одокії жаб’ївську пісню: «Там неволя зерно сіє і збере неволя».
Геть-назад, втікати ще далі. А куди ж це ще далі? Він був ще зовсім малий, коли на свята його скрізь пригощали і напихали його зранку до вечора, і у баби, і у тітки, і у Ґотичів, і у Скулюків. І бануш, і голубчики, і сметану, і паску, і фасолю на олії, і сушениці з медом. Пхали-напихали, привели додому, а тут якось незручно, новенькі штаненята теплі і повні. Стиснув зуби, приховав, а баба до нього: «Ти, Петрунечку, щось занадто смердиш». Роздягла його, і тут таке жовтеньке вилетіло зі штанів на лаву. Стах, сором! А баба у сміх: «Оце так історія!». З того часу я знаю, не забув, що це значить історія. І тепер також справжня історія зі мною, обісрався я перед усім світом. Історія! Ганьба більша на мене впала, ніж на тих із Радула. Бо тих боялися, а мене? Смішно й казати.
Чим більше розширювалася Ріка, тим більше появлялося якихось човнів, ба, навіть малих кораблів, плаваючі хати. Мандат знову злякався, але якось інакше, ніж досі, тверезо: «От тепер мені вже кінець. Зачіплю когось чортівським хвостом дараби, пошкоджу чи розіб’ю і дадуть мені за це. Він помацав за пазухою папір в шкірі, заспокоївся. Люди, які зустрічались на Ріці, не надто приглядались і відразу ж відверталися до своєї роботи. Мандат всім поступався з дороги, плив боком, зовсім коло берега. Було вже під вечір, але не пам’ятав, котрого дня від виїзду. Ріка якось спорожніла. Сонце того дня його вигріло і втомило. Задрімав, іноді відкривав одне око, іноді друге. Ріка була широка і порожня, вода булькала, хлюпотіла, шепотіла, заколисувала до сну. Було вже зовсім темно, коли дараба об щось різко вдарилась, стряслася, колоди, колоди тріщали, а може навіть і ламалися. Мандат зірвався і відразу ж впав на дарабу. А дараба, викручуючись, вдарялася все легше об якусь невидиму перешкоду. Він озирався, був на середині Ріки. Почув якісь незрозумілі крики. Дараба ще трохи поколивалася, а потім вся розвернулася впоперек Ріки і зупинилася. Крики повторилися, а птім прогудів постріл — один, другий. Мандат причаївся, ліг на дарабі, не озивався. Чорт випустив мене із пастки колод, але приберіг на потім, для ще гіршого. Що буде, те буде.
4
Вже світало, коли його розбудило хлюпотіння весел. Мандат зірвався. Побачив човна з двома людьми. Вирвав одну з кєрм і приготувався до оборони. Ті пришвидшили човна і за кілька зусиль вже були на дарабі. Розбійники? Ні, солдати. Хоч у постолах, але в солдатських шапках і йшли на нього з багнетами. Кричали щось один поперед одного, Мандат не зрозумів. Ось вони, вже близенько, вже майже кололи його багнетами, може й закололи б, тому Мандат розізлився. Кинув кєрму і миттєво вирвав із
