На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Мандат зойкнув:
— Ще й яка відьма..
Панцьо суворо перебив:
— Порівняно з шибеницею, це все дрібниці, забава. Наполовину живий чи наполовину неживий, а якось допливеш. Тому запам’ятай, пливучи через Жаб’є, закутай голову, щоб тебе не впізнали, а в Кутах ще більше, бо нащо тобі біди на сам кінець. У Молдавії нікого не бійся. Гайда!
З цим під вечір Мандат поплив до Гука. Наступного дня зранку, вже після сходу сонця Панцьо разом з Любком, після того, як пішли робітники на Клин, негайно ж дісталися до гаті на Попадинці і спустили воду. А Мандат чекав на пристані нижче Гука, вже готовий із восьмитальбовою дарабою. Він знову напрацювався через усю ніч, від втоми заснув на дарабі, та коли нова вода зашуміла з Гука, зірвався і досить вправно ввів дарабу в течію. В цьому шумі він почув лише прощання, адже вислизнув крадькома як убивця. Підхоплений хвилею, він ледь зауважив, що проплив Жаб’є. Полегшено видихнув, бо забув закутати голову, і втішився, що ніхто його не зауважив. Зрештою, хто ж його дожене і на чому? Це єдине, що він зрозумів. Дозволяв нести себе хвилі. Щораз більше сонний, він топив свій сум у дрімоті.
Робітники на Рабинці, хоч і на очі не бачили Мандата, були достатньо хитрими, щоб зауважити, що щось відбувається. Дідки споглядали один на одного багатозначно, але відклали розмови на потім. Панцьо посміхався до Любка поза їх спинами, а в очі був ще твердішим і брав їх в руки так, немов він вже давно був наставником вирубки чи звозу дерева. Поганяв ними так, як досі ніхто не поганяв: «швидше, швидше, що за ледарство, гайда!».
А тимчасом Мандат плив сам-самісінький. Він виготовив собі кєрми якось по-своєму, так, як йому захотілося, дві кєрми спереду і дві кєрми ззаду. Вперше в житті він повертав кєрму і вперше в житті мав за собою такий тягар! Вісім тальб із найважчих колод. Він був надзвичайно сильним, махав кєрмами, немов для розваги, завжди трохи засильно, і вже по одному й другому замахові йому грозило, що вдариться дарабою об берег. Та він набирав сміливості, коли бачив, що крутійські і хитрі хвилі є послушними його ударам. Вчився робити рухи спокійніші, плавніші.
Повертався тугою до хати: як вони там? Чи до них вже дійшла вістка про Яся, чи знають, що я втік? Чи мене шукають?
Від туги його пробуджували страхи: Прут — кордон — чужина: суха, гола, німа чужина! Так, неначе він плив на той світ. З любов’ю, з тим більш сочистою, він розглядав ще цей світ. Світ крутився, але все ж це був свій світ. Знайомі села, знайомі притоки, полонини розверталися, щоб попрощатися, появлялися з усіх сторін. При в’їзді до Криворівні він всунувся зі своїми вісьмома тальбами поміж двох скель. З одного боку Синиці, з другого Громова. Там не один розбився, а недосвідчений міг за одним махом розтрощити собі голову і колоди теж, оскільки відразу за тісною брамою зі скель Ріка то різко повертала, то розгалужувалася і розширювалася до мілин. Але для Мандата там було безпечно, бо він знав ці скелі з дитинства, ходив тими місцями з матір’ю до церкви у Криворівні і до дідуся Базя. На ліво — Громова, там Доровей посперечався, що воскресне, і сам підпалив себе у своїй каплиці. Досі чекають — ого! На право Довбушеві церкви, хвіртка у той світ. Мандат настільки знав ті скелі, що й тепер був певен: протиснеться хоч би й на палець поміж скель, а якщо й зачепив би, то скелі свої — розступляться. Розступляться, це точно, бо якби не розступились, то значить, що не хочуть його випускати, і не варто впиратись. Так було б найкраще, а не валандатись, утікати…
Але ні Синиці, ні Громова не хотіли розбивати йому голову, не бажали його крові, плавно пропустили його із вісьмома тальбами. І не дивно, бо місце настільки було своїм, що навіть чорт, котрий раз за разом вартує коло скель ночами й перетворюється іноді на дуже довгу собаку, пропустив би його ще раз так, як пропускав вже колись разом з мамою. Любі це були місця, всі до одного, та з кожною миттю зникали одне за другим. На завжди? Такої долі, мабуть, ще ніхто не зазнав. Коли він побачив під Ясеновом на схилах Писаного Каменя пістрявий-писаний ботей, то голосно заспівав:
Ой, не мут вас випасати братець ні сестриця,
Але буде випасати чужа-чужениця.
Йому стало ще більше шкода за овечками, ніж за власними дітьми. Кружляли верхи, а Мандат все співав собі на дарабі:
Ой верше, ти наш верше, той зелений верше!
Ой уже нам так не буде, так як було перше.
Він ще втішився, коли знайома йому Біла Ріка яскраво зашуміла з правого боку. Втішився і відразу ж злякався.
Повертатися! Нижче від гирла Білої Ріки він ніколи ще не був. Там вже чужина. З’єднаний Черемош вже не пінився по скелях, не скакав, не крутився. Мандатові не хотілося дивитися на незнайомі села чи береги. Для чого йому це? Чужина і край.
Чужина раптово продерла йому очі. Гіркота його просвітила, страх потряс ним і протверезив.
— Адже це пастка?! Той чортів дідуган! Підслуховував, як співає форель, через це змарнував життя, а тепер і на інших чигає, зараза!
Води якось хитро посміювалися, але відразу ж ковтали усмішки. Мандат вдавав, що не чує їх. Казав собі твердо:
— Але ж це не Панцьо убив Яся, ані не втягував мене у вбивство. Він ні в чому не винен, хотів допомогти.
Він плив гладко, жваво, колоди ледь плюскотіли, думки пливли у тому ж ритмі, що й тальби. Від вод, від вітру вивітрився чад, десь глибоко вкололо його запитання:
— І що сталося з тими іншими? Адже дерева на миґлах небагато, а тальби сплавили всі до одної, це ж видно. Я тільки тепер це помітив? А якби був похорон? То відклали б виїзд. А яки була комісія? То їх би не випустили. З такою могилою дерева не можна зникнути просто так. І врешті-решт, хто ж бачив мертвого Яся? Хто?
Він розкрив рота, неначе хотів випити весь Черемош, потім плямкнув губами, як вийнята з води риба:
— Ніхто не сказав, Любко не промовив ані слова. А чому? А сам Панцьо? Відкривав на нього щерби, як розсміяний вовк. Що
