На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Чужина? Де ж та чужина? Що ж за мила людина, мови не знає, але кращий, ніж рідний батько. Зовсім як дідусь Базьо. Оце делікатність! — Йому хотілося ніжно обійняти вусача, але той стояв далеко на березі. Це був румунський кордон. Десь коло полудня Мандат вирушив, знову сам-самісінький у справжню чужину, у теплу широку Молдавію. Які ж гарні сади навколо! Важко повірити, всього два тижні після Юрія, а тут черешні, спілі черешні. Нехай би його хто-завгодно звинувачував у брехні, хай би йому заперечував і сам священик Бурачинський, Мандат готовий присягнути, бо бачить чітко: справжні черешні, червоні, як кров… Кров? Але коли він лупнув Яся, то крові не було. Чи ж можна убити без крові?
Цілий світ йому не дає жити, навіть черешні. Він так їх любить, пропадає за ними, не багато разів у житті їв їх, якось посеред літа у Криворівні. А зараз — навіть черешні проти…
Геть-назад ще далі! То заглиблюючись до зворотньої хвилі, то спокушаючись теплим краєм і розглядаючись навколо, Мандат смикався так аж до вечора. Спогади вичерпувались, можливо тому, що він волів роззиратися. Назад, назад! Аж прийшов такий час, коли вже нічого не було. Нема чого згадувати. Це добре, це прекрасно.
Ах, як добре, мабуть, було, коли мене ще не було на світі. Так, як у цій теплій Молдавії. Ніхто тебе не мучить, ніхто тебе не лякає. Сміється цілий край, там далеко женуть великі стада овець, на березі весело гавкають білі кудлаті пси, а мене немає. Сонце собі заходить, а в сонці овечки, рогата худоба, кудлаті собаки, якісь дівчата сидять коло хат на березі, прядуть і співають. Які ж це дівчата і які сорочки, а які уставки? А як співають! Не дивися туди, навіть не думай. Бо зіскочиш, ухопиш котрусь, наробиш чогось такого, як з Ясем. Твоя кров чорнишова, паскудна, бандитська. Нехай святий Бог береже дівчат від такого. Так гарно вже стало на світі, коли тебе немає, а тут ти знову почав би. Геть — назад.
Та вже немає куди назад, то вперед, поперед себе, втікай. Усього себе ти залишив там на водах, на просторах. І так задармо віддав себе. Що ти взяв собі? Те, що перед тобою.
Він вивів дарабу на середину Ріки, вона крутилася широко вільно, поплила рівно. А перед ним вже зелененька діброва догасає у сонці. Лягти б там і ніколи вже не прокинутись, втекти від чорта назавжди.
Може і Ясеві вже було досить чорта? Може й він радий, що його вже тут немає? Лягти б…
Мандат валився від утоми, але знову зірвався.
Лягти? А де прокинутись? У пеклі? Ось де справжня пастка! Мій дідусю, Базьо золотий, рятуйте! Сірий сюртучок шарапацький — цілий той Базьо, хтось подумав би, що це бідний пахолок від панського візничого. А під тим сюртучком? Та що ж? Шкіра і кості. Ну так, а під худою шкірою? Золоте серце. «Немає пекла, тільки зречися чорта» — казав Базьо. Чуєш, Петриську, сам дідусь Базьо, богумилий, найстарший дяк від найстаршого священика Бурачинського засвідчив, що пекла нема. Ой, Ясю, Ясю — це неправда, щоб хтось колись хотів убивати. Це неможливо. Для чого вбивають і чому? Через дурість. Зірветься рука чи сокира, і вже є нещастя. А ласкавий Бог дивиться у серце, аж на дно. То для чого судять? Також через дурість, правда ж, дідусю? Звільнитись від присяги, зректися, і цього вже достатньо. Пекла немає? пекло смішне? мій дідусю. Ті привиди з Торояги так само нашіптували: «Запізно? Смійся з цього, Петриську. Ніколи не пізно. Починай знову».
5
Стало зовсім темно, стягалися хмари, блискало. Втома і сон перемогли Мандата, він то дрімав, то міцно спав, то знову прокидався. Громи наближалися, блискавки освітлювали Ріку, але він томлений засинав міцно. Зі скрипів колод шепотіли мари, потім викрикали болісно: «Петриську, то я, я». Напівпритомний Мандат, зриваючись на рівні ноги, заточувався. «Хто це, я?». Опритомнів, бо шмагав його проливний дощ і струмки стікали йому по лиці на шию і за сорочку. Мандат щільно окутався мантою. Хотів спати, спати. Його розбудив світанок, він побачив десь далеко по правому боці куполи церкви, вежі, високі будинки. Сон відразу відлетів. Що ж тепер робити? Наближається. Він був наче оточений, як той олень, якого облавою одного разу загнали на лід, десь на Дземброні. Тепер кара за це! він тремтів цілим тілом. Тільки тепер відчув, наскільки він промок. Ріка розливалась, повертала вліво, течія сповільнювалась. Відходила від міста, обпливала його. Богу дякувати! А все ж тут і там, звідусіль з права темні і мокрі страхи: будинки, мури, голі стіни — чигали. Чогось такого він ще не бачив — це все ті славетні кримінали? Але за мить він втішився, побачив здалеку у розливі Ріки ставок чи озеро, а на ньому галери, заповнені деревом, а дещо ближче дараби, ще не розв’язані або наполовину розв’язані, у тимчасових миґлах. Доступ був щораз тісніший. Дараба стукнулась тут і там, ліниво просувалася, скрипіла, дійшла до якогось помосту, зупинилася сама. Дощ перетворився на одноманітну зливу. Весняне золото з молдавського неба плило щедро, але з особливим завзяттям. Місцевий рільник не проміняв би його на золото із семигородського Залісся, ані навіть на казкові скарби Царгороду. І Мандат це розумів, тішився попри те, що злива змочила його, охолодила і майже викупала після паркого дня, постійно на сонці. Так, немов він вийшов десь
