На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Його розбудив дошкульний холод, він тремтів від того, що цілий був мокрий. Де б це зігрітися? Хіба-що пробігтись по помосту. Він визирнув з бочки. День вже був світлий, але дощ все хляпав, хляпав.
І що це за диво? По помості ходила розміреним кроком панночка під парасолею, така панночка, що аж любо. І для чого це їй? Ходила і мокла сирітка. Може це й соромно зачіпати незнайому, може й правила такі, що не можна зачіпати панночок з високої кості? Але як же не запросити, щоб сховалась, щоб не мокла бідненька? І як це з нею заговорити? Та як би інакше — по-панському, по-коломийськи, так, як він чув на плебанії, так, як розмовляє двірський лісник пан Розвадовський. Він висунув голову з бочки, посміхався якнайввічливіше:
— Панночко делікатна, вибачте, що прошу, це не те, щоб я вас зачіпав, нехай мене Бог боронить, щоб я мав вас за якусь таку. Не гнівайтесь, прошу, ходіть до бочки, бо мокро.
І диво не диво, от що може панська мова! Панночка зрозуміла, промовила також по-панському, по-коломийськи.
— Добре, мій хлопчику, чому б і ні.
Панночка пишна, колихалась на своїх стегнах, дещо піднесла червону спідничку, склала парасолю і засунулась до бочки. Відразу зрозуміла, що Мандат тремтить від холоду, не дбаючи про спідничку, вони присунулася досить близько і сказала, як стара знайома:
— Ви змерзли, треба загріти. Мене звати Роза.
Мандатові трохи відібрало мову, але відразу ж віддало:
— Мене звати Петрисько, а ви панночко звідки, з Коломиї?
— Саме з Коломиї, — радісно відповіла панночка.
Мандат зрадів, що вона втішилась, а панночка оглянула його уважно і сказала:
— Ах, як гарно, Петрисько, а гроші у вас є?
— Ні, панночко люба, грошей немає, але Пан Бог дасть, бо я привіз дерево, а далеко в горах я залишив жінку і дітей.
— Жінка далеко, то присувайтеся ближче.
— Нехай мене Бог береже, панночко, щоб я пастирського стану до вас, до такої панночки, зухвало пхався.
Панночка підсунулась ще ближче, сама влазячи на коліна, ніжно заохочувала:
— Ну, то ходімо до священика.
Мандат не повірив вухам.
— До священика, чого?
— Грошей у вас немає, жінка далеко, то що ж робити? Священик, шлюб.
— Чуєте, панночко, я жонатий на віки, я вже присягав у церкві.
— То яка проблема, можна і тут присягнути, для цього і є священик.
Мандат намагався відсунутись від панночки, але встелена ліжником бочка була зовсім тісною. Він обурився:
— Дві жінки — це смертельний гріх, це пекло і кримінал також.
Панночка чемно пояснювала:
— В одній країні дві жінки — це гріх, це так, але на чужині інші правила. Бо вважається, що в кожній країні по одній, тоді в порядку.
Мандат приглянувся до панночки. «Але ж пишна, волосся світле, очі ясні і якісь повні, і притуляється все тісніше». Йому стало тепло, потім якось гаряче. Панночка наполягала:
— Йдемо до священика?
Мандат впирався:
— Так рано, священика ще немає?
Панянка хихотіла:
— Тут священиків скільки захочете, я тільки свисну і буде священик.
— То як? Обов’язково йти до священика? — запитав Мандат.
Панночка засміялася:
— Якщо грошей у вас немає, а жінка далеко, то обов’язково! Швидше, швидше, бо тільки подивишся і прийде сюди інший, а тоді..
— Який інший?
— Мій наречений, і буде погано.
— А чому погано?
— Він страшно ревнивий і сильний. Коли розізлиться, то кості переламає мені і вам також.
Мандат намагався відсунутись:
— Ну тоді ще більший гріх, у нареченого відбивати, якось так…
Панночка обійняла його за шию, говорила довірливо:
— У нього є гроші, достатньо грошей, має ще й румунські строї, але ти мені дуже, дуже подобаєшся, ходімо, ходімо.
Мандат несміливо переконував:
— Страшний дощ, панночко, куди ж іти у такий дощ.
— Ми швидко перебіжимо, у мене тут недалеко є кімнатка, і там ліжко для нас обох, а священика можна викликати.
Мандат ухилявся від обіймів:
— Але ж, панночко, я жонатий, не годиться до ліжка, до того ж з панянкою, наче з якоюсь… такою…
— Не бійся, не змилиться.
— Що не змилиться?
— Те, що намилюється, ходімо.
Сидячи на колінах, панночка розгорнула манту Мандата, обійняла його руками під кожухом і притулила лице до лиця. Мандат в собі смикався: «Буряком якимось намазана, пахне якось так млосно, як ті жаб’ївки на храмі. Що ж тепер? Утікати? Мені сниться? Що за щастя, на чужині і відразу така панночка. Тьху, це, мабуть, чорт мене оманює. Мандат не зрушився з місця, ані не пішов до кімнатки, ані до священика. Сиділи мовчки, притулялися і грілись, аж поки дощ не перестав падати і люди почали крутитися по помості. Раптом панночка зірвалася і прошепотіла Мандатові: «Зараз прийде, вже йде». Швидко вискочила з бочки, поправила сукню і поспішно пішла геть.
І справді, прийшов нарешті молодий румун — рослий, стрункий, у сорочці, вишитій вздовж і впоперек, в обтислих штанах від постолів аж до колін стиснутих чорно-білими зав’язками, а в поясі перетягнутий узорчастою крайкою. Диво, а не румун. Краса не хлопець, горда голова, це вже з далеку було видно. Що тепер буде? Мандат дещо зігнувся у бочці, настільки, наскільки зміг, бо панночка казала, що той ревнивий. То для чого ж з самого початку на чужині має бути сварка? Ще можуть звинуватити, що він був зухвалим щодо панночки, а це заборонено, це інший стан. «Я буду тихим і малим», — він опустив голову на груди, неначе спав.
Тимчасом румун з панночкою прогулювалися повільно попід ручки. Петрисько злегка глипнув оком: «Ну так, це наречений». Вони саме проходили коло бочки, і Петрисько на всякий випадок закрив очі. Раптом румун кинувся до бочки і вигукнув: «Петриську, то ви тут?».
То не румун, то був Ясьо Томашевський. Мандат вирвався з бочки з такою силою,
