Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Я б дозволив собі сказати, сер, що загадка, ще й нелегка.
— Ну, то слухай. Звідки ти можеш знати, що точно на тому самому місці, де ти оце стоїш, не стоїть у цю хвилину ще якась ціла, жива істота з розумом і душею, тільки невидима, стоїть і не проникає в тебе, а ти в неї? Стоїть, незважаючи на тебе? Скажи, коли ти буваєш сам, зовсім сам, ти не боїшся підслухачів? Зажди, помовч! І коли я й досі відчуваю пекучий біль у своїй згризеній нозі, хоч її в мене давно відняли, то чому ти, тесле, не можеш довіку відчувати вогненні муки пекла, навіть не маючи тіла? Га?
— Боже милостивий! Правда, сер, коли таке діло, то треба вирахувати ще раз. Сподіваюся, що моя мірка не була закоротка, сер.
— Дубовим головам ніколи не слід дуже на свою думку покладатися, чуєш?.. Ну, скоро буде готова нога?
— Десь за годину, сер.
— Ну, то кремсай її швидше та принесеш мені (відвертається й відходить). Ох, життя, життя! Ось я стою, гордий, як еллінський бог, і все ж вічний боржник цього бовдура, бо він дав мені кістку, на якій можна стояти! Хай буде проклята ця досконна взаємна заборгованість, що ніяк не може обійтися без рахункових книг! Я хочу бути вільним, як вітер, а проте я записаний як боржник у книгах усього світу. Я такий багатий, що міг би позмагатися з найзаможнішими преторіанцями на аукціоні Римської імперії (що була всесвітньою), а проте заборгувався навіть за оцей язик, яким вихваляюся. Сили небесні! Ось добуду тигель, залізу в нього та й стоплю себе в одну маленьку щільну грудочку. Отак.
Т е с л я (повертаючись до роботи).
— Ну й ну! Стаб знає його найкраще і каже, що він великий дивак. Нічого, тільки оце одне слівце «дивак», і цього слівця досить… «Він дивак», — каже Стаб. Він дивак, дивак, дивак… і весь час удовбує це в голову Старбакові: «Дивак, сер, дивак, дивак, дивак!» А оця його нога!.. Авжеж, як подумаю тепер… Він же спить із нею в одному ліжку! Має оцупок китової щелепи за дружину! І це ж таки його нога: він стоїть на ній. А що це він говорив про одну ногу, що стоїть у трьох місцях зразу, а всі ті три місця — в одному пеклі, — як це так? О, я не дивуюся, що він поглядав на мене з такою погордою! Кажуть, що й мені часом набігають чудні думки, але ж то тільки вряди-годи. Бо й звісно, такому куцому, миршавому старому чоловічкові, як я, не слід бродити по глибокому за високими капітанами з ногами, як у чаплі, бо дуже скоре вода дістане аж до бороди, й доведеться, скільки голосу, гукати рятувального човна. А ось вам і чаплина нога! Довга й струнка, аякже! А от більшості людей однієї пари ніг на все життя вистачає, і це, мабуть, тому, що вони жаліють ті ноги — як ото добросерда стара дама жаліє своїх стареньких розпасених коненят, що возять її в кареті. Але Ахав — о, то немилосердний кучер! Бачте, одну ногу до смерті загнав, то й другу навіки окульгавив, а тепер, бач, носить костяні цілими в’язками. Агей там, Чмирю, роби скоріш ті клямри, поки не явився той сурмач із сурмою, що всі ноги на страшний суд скликатиме — справжні й роблені, як ото возії з броварень їздять по пивницях та збирають старі барила, щоб поналивати їх знову. Ох і нога ж! Наче справжня жива нога, тільки обдерта рашпилем до самої кістки. Завтра він стоятиме на ній і мірятиме висоту сонця. Гай-гай! А я ж забув зробити оту овальну табличку з гладенької кістки, що на ній він вираховує широту. Так, так… Долото, рашпіль і шліфувальний папір!
109
АХАВ І СТАРБАК У КАЮТІ
Другого ранку, згідно з розпорядком, випомповували воду з трюмів, аж ба — разом з водою помпи виносили лій, і то чимало. Певне, барила внизу почали сильно текти.
Всі дуже стурбувалися тим, і Старбак подався до каюти доповісти капітанові про цю погану новину[156].
«Пеквод» тоді саме наближався з південного заходу до Фермози й островів Баші — між ними пролягає тропічний вихід із Китайського моря в Тихий океан. І Старбак, зайшовши до каюти, застав Ахава за столом із розстеленою на ньому загальною картою східних архіпелагів і ще однією, на яку були нанесені довгі східні узбережжя японських островів — Ніппона, Матсмая[157] і Сікоку.
Зіпершися сніжно-білою кістяною ногою на пригвинчену до підлоги ніжку стола, а в руці держачи розкритий складаний ножик з довгим і кривим, як у садівницького ножа, лезом, химерний старий капітан сидів спиною до дверей, наморщивши лоб, і знов, уже вкотре, викреслював свої давні маршрути.
— Хто там? — гукнув він, почувши, що хтось увійшов, але не озирнувшись. — На палубу! Геть!
— Капітане, ви помилилися. Це я. У трюмі протікає лій. Треба чіпляти малі талі й відкривати трюм.
— Чіпляти талі й відкривати трюм? Тепер, коли ми наближаємось до Японії, зупинятись на цілий тиждень ї латати купу старих барил?
— Або зробимо так, сер, або за день утратимо більше лою, ніж ми можемо добути за рік. Те, що ми пливли добувати за двадцять тисяч миль, варто поберегти, сер.
— Звісно, звісно. Якщо ми його добудемо.
— Я говорю про лій у трюмі, сер.
— А я про нього не говорю й не думаю. Іди! Нехай ваш лій тече! Я сам увесь протікаю! Так, дірка на дірці! У мені не тільки повно дірявих барил, вони ще й лежать у дірявому кораблі, а це куди гірша біда, ніж із «Пекводом», щоб ти знав. Але ж я не зупиняюся, щоб шпаклювати свої дірки, бо хто може їх розшукати в глибині завантаженого трюму? І навіть коли розшукаєш, як їх можна зашпаклювати в оцей ревучий шторм нашого життя? Старбак! Я не дозволяю чіпляти талі.
— А що скажуть судновласники, сер?
— Хай постають на нентакітському березі й спробують перекричати тайфун. Яке мені діло? «Судновласники, судновласники». Ти весь час торочиш мені про тих жмикрутів судновласників, Старбак, ніби ті судновласники — моє сумління. Щоб ти знав, справжній власник судна — той, хто ним командує, а сумління моє — в кілі цього судна, щоб ти знав. Гайда на
