Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

Він був уже старий чоловік, років під шістдесят, коли його спіткало те, що в термінології нещасть називається банкрутством. Він був славний на всю околицю майстер і мав роботи вдосталь. Мав і власний дім, і садочок, пригортав до серця ще молоду, ніби дочка, віддану дружину та троє веселих рум’яних діток. Щонеділі ходив до чепурненької церкви, що стояла в гаю. Та однієї ночі під покривом темряви, а потім ховаючись під усілякими вигадливими личинами до їхньої щасливої оселі прослизнув зухвалий грабіжник і начисто пограбував їх. А ще страшніше те, що коваль необачно сам привів у лоно своєї родини того грабіжника. То був Дух із Пляшки! Тільки-но вийнято фатальний корок, як злий Дух вилетів і пожер дім коваля. З дуже слушних, підказаних обачністю й ощадністю міркувань кузня містилася в підвалі його дому, але мала осібний вхід, і молода, квітуча, віддана дружина господаря слухала безнастанний дзвін молота в молодих руках її старого чоловіка не з нехіттю чи роздратуванням, а з щирою насолодою. Дзвін той, приглушений підлогою й стінами, долітав до неї та в дитячий покоїк і заколисував ковалевих діток бадьорою й солодкою колисковою піснею Праці.

О лихо, о нещастя! О Смерте, чого ти інколи не можеш прийти вчасно? Якби ти забрала цього старого коваля до себе, поки він іще не скотився в остаточну руїну, тоді молодій удові припала б на долю спокійна жалоба, сиротам — сповнений пошани і вдячності спогад на все життя про достойного батька, а всім їм разом — достаток, що звільняє від турбот. Але Смерть обрала для себе якогось іншого доброчесного старшого брата, від чиєї невтомної щоденної праці залежав добробут якоїсь іншої родини, а зоставила на світі цього більш ніж зайвого старого чоловіка, чекаючи, поки огидна гнилизна життя зробить його легшим жнивом для її коси.

Та чи варт оповідати все? Удари молота в підвалі ковалевої оселі ставали що день, то рідші, і кожен удар був усе слабший і слабший; дружина сиділа, заклякнувши, біля вікна і з сухим блиском в очах вдивлялася в заплакані личка дітей; міхи опали, горно забилось попелом, дім продали, мати знайшла спокій під високою цвинтарною травою, діти незабаром пішли вслід за матір’ю, і бездомний, безрідний старий чоловік подався в світи волоцюгою в жалобі. Горе його не будило шаноби, а сива голова стала посміховиськом для лляних кучерів!

Смерть видається єдиним жаданим кінцем такого життєвого шляху; та смерть — це тільки початок подорожі в дивні краї Незвіданого, це тільки перша зустріч із Незмірною Далиною, Дикою, Водною, Безбережною. А тому перед очима такої людини, що жадає смерті, але ще зберігає в собі якусь внутрішню відразу до самогубства, широкий океан, що все приймає в себе, манливо розстилає весь безмір своїх неуявленних і нездоланних страхіть та чудесних пригод нового життя. З самого серця безкрайого Тихого океану долітають до неї співи тисяч русалок: «Неси до нас своє розбите серце; тут ти без гріховного посередництва смерті знайдеш нове життя, тут не треба вмирати, щоб побачити надприродні дива. Йди до нас! Поховай себе в житті, яке для ненависного й ворожого тобі приземленого світу видається більшим забуттям, ніж сама смерть. Іди до нас! Постав і собі могильний камінь на цвинтарі, а сам іди до нас, і ми поберемося з тобою!»

Прислухаючись до цих голосів, що линули з заходу й зі сходу, на світанні й на смерканні, ковалева душа озвалась: «Іду, йду!» І Перт вирушив у плавання на китобої.

113

КУЗНЯ

Близько полудня Перт у шорсткому фартуху з акулячої шкіри, зі скошланою бородою, стояв між горном та ковадлом, прикріпленим до оцупка залізного дерева, і однією рукою держав вістря списа в розжареному вугіллі, а другою смикав за ремінь ковальського міха. З юта йшов капітан Ахав; у руці він ніс невелику, поруділу від старості шкіряну торбинку. Ще не дійшовши до кузні, похмурий Ахав зупинився й трохи постояв. Урешті Перт вийняв залізо з вогню, поклав на ковадло й почав бити по ньому молотом. З розжареної маси снопами прискали іскри, і деякі долітали аж до Ахава.

— Це твої морські ластівки, Перт? — спитав капітан. — Вони завжди літають круг тебе. Це добрий знак, коли ті пташки з’являються, тільки не для всіх. Диви, як печуть! Але ти живеш серед них і не обсмалишся.

— Бо я вже весь обсмалений, капітане, — відповів Перт, на хвильку опустивши молот. — Мене вже не обсмалиш. Я й так уже весь обсмалений.

— Ну, дарма, дарма. Голос твій занадто спокійний, занадто розважний, як для нещасної людини. Я сам живу не в раю, і мене дратує, коли людина не шаліє від нещастя. Тобі треба ошаліти, збожеволіти, ковалю. Чого ти досі не збожеволів, га? Як ти можеш витримати, не збожеволівши? Невже ти такий ненависний небесам, що не можеш навіть збожеволіти?.. Що це ти робив?

— Перековував старий наконечник від списа, бо він пощербився і мав тріщини.

— І ти можеш знов вирівняти й вигладити його, ковалю? Після такої трудної служби, як та, що він відбув?

— Мабуть, можу, сер.

— І можеш, гадаю, заварити й загладити мало не всі тріщини та щербини, хоч би яка тверда була криця? Га, ковалю?

— Можу, сер, думаю, що можу. Всі тріщини й щербини, крім одної.

— То слухай! — крикнув Ахав, у запалі підступивши й поклавши обидві руки на плечі Пертові. — Слухай! Слухай мене! Ти можеш вигладити оці щербини, ковалю? — він провів рукою по зморшкуватому чолу. — Якщо можеш, то я радісінько покладу голову на твоє ковадло, і бий мене найважчим молотом межи очі! Кажи! Ти можеш вигладити цю щербину?

— Так це ж і є та одна, сер!.. Хіба я не сказав — усі тріщини й щербини, крім однієї?

— Так, ковалю, оце ж вона й є — та одна. Так, голубе, вона незгладима, бо хоч видно її тільки на шкірі, але вона врізалась аж у череп — так, він у мене весь у зморшках. Та годі бавитись по-дитячому. І облиш на сьогодні оті списи та піки. Диви! — і він потрусив торбинкою, немовби то був гаман із золотими червінцями. — Я хочу, щоб ти скував мені гарпун такий, щоб його й тисяча пар чортів не змогла розщепити. Такий гарпун, щоб застряг у киті, наче його власна плавцева кістка. Ось тобі матеріал, — і він кинув торбинку на ковадло. — Подивися, ковалю: це я назбирав старих вухналів від сталевих