Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– У мене і в думках не було такого, – спокійно мовив пан Міхал, – тільки зараз я перебуваю на службі й наказ князя, начальника мого, відвезти мушу. Відпустіть рукав, пане, відпустіть, добром прошу, а то що ж мені, бідолашному, залишається – келепом вас по голові та з коня звалити, чи що?…

При цих словах у найсмирнішому до того часу голосі Володийовського почулося таке зловісне сичання, що Харламп із мимовільним здивуванням поглянув на невеличкого лицаря й відпустив рукав.

– Ет! Усе одно! – сказав він. – Відповісте у Варшаві. Я ж вас відшукаю!

– А я й не буду ховатися, тільки у Варшаві як же битися? Просвітіть мене, будьте ласкаві! Я простий жовнір, у житті ще не бував у столиці, та про маршальські суди чув: кажуть, хто посміє у короля або interrex’а під боком оголити шаблю, того життя позбавляють.

– Гей ви, йолопе, зразу видно, не бували у Варшаві, коли маршальських судів боїтеся. Вам і невтямки, що на час безкоролів’я призначається суд конфедератів, а з ним справу мати куди простіше. І вже за вуха ваші з мене голови не знімуть, будьте певні.

– Дякую за науку і дозволю собі ще не раз до вашої милості за порадою звернутися, тому що, бачу, переді мною вчений муж, премного досвідчений у справах житейських, я ж усього лише початкову школу закінчив і ледве можу узгоджувати adjectivum cum substantivo,[164] а якби, не доведи Господи, здумав, пане, вас назвати дурнем, то одне тільки знаю: «stultus»[165] би сказав, а не «stulta» чи «stultum».[166]

І Володийовський знову почав келепом бавитись, а Харламп просто-таки остовпів од подиву; потім кров кинулася йому в лице, і він вихопив із піхов шаблю, але в ту ж секунду й невеличкий лицар, піймавши келеп за руків’я, блиснув своєю. Деякий час вони дивились один на одного, як два вепри-одинці, роздуваючи ніздрі, блискаючи очима, та Харламп опанував себе перший, зметикувавши, що йому з самим воєводою доведеться мати справу, якщо він нападе на офіцера, що прямує з княжим наказом, і першим сховав назад шаблю, сказавши тільки:

– Нічого, я тебе знайду, сучий сину!

– Знайдеш, знайдеш, литва-ботва! – відповів невеличкий лицар.

І вони роз’їхались: один уперед, другий назад, назустріч корогві, котра за цей час устигла підійти зовсім близько: у хмарі куряви вже чувся тупіт копит по щільно втоптаній дорозі. Володийовський швидко вирівняв ряди кіннотників і піхотинців і поїхав попереду. Невдовзі його підтюпцем наздогнав Заглоба.

– Чого від вас це страховисько морське хотіло? – запитав він.

– Пан Харламп? Та нічого. На поєдинок викликав.

– Оце так так! – вигукнув Заглоба. – Та він своїм носярою вас наскрізь проштрикне. Глядіть, пане Міхале, не відбатуйте, як будете битися, найбільший ніс Речі Посполитої, а то особливий курган доведеться насипати. Щастить же віленському воєводі! Іншим треба роз’їзди висилати до ворожого тилу, а йому лицар сей ворога за три версти пронюхає. А за що хоч він вас викликав?

– За те, що я поряд із екіпажем панни Анни Борзобагатої їхав.

– Ба! Треба було б його відрядити до пана Лонгина в Замостя. От хто б йому показав, де раки зимують. Не пощастило бідоласі, значить, щастя його коротше носа.

– Я йому про пана Підбийп’ятку нічого не сказав, – промовив Володийовський, – із побоювання: раптом би він зі мною передумав битись? А за Анусею тепер на зло з подвійним завзяттям упадатиму: все-таки розвага. Чим іще зайнятися в цій Варшаві?

– Знайдемо чим, будьте спокійні! – підморгнувши, запевнив пана Міхала Заглоба. – Я в молоді роки податі збирати від своєї корогви був посланий. Куди мене тільки не заносило, але такого життя, як у Варшаві, ніде не бачив.

– Невже в нас у Задніпров’ї гірше?

– Та ніякого порівняння!

– Вельми цікаво, – сказав пан Міхал. І, помовчавши, додав: – А опудалові цьому я все ж таки підкорочу вуса, занадто вони в нього довгі!

Розділ XI

Минуло декілька тижнів. Шляхти на вибори з’їжджалося все більше. Населення міста зросло вдесятеро, бо разом із безліччю шляхтичів до столиці ринули тисячі гендлярів і купців з усього світу, від далекої Персії починаючи й закінчуючи Англією заморською. На Волі спорудили тимчасову будівлю для сенату, а навколо, по всіх просторих луках, біліли тисячі наметів. Ніхто поки що не вмів сказати, котрого із двох кандидатів: королевича Казимира, кардинала, чи Карла Фердинанда, єпископа плоцького, – буде обрано. Обидві сторони суперничали, не шкодуючи старань і запопадливості. У світ було пущено велику кількість аркушів, у яких перераховувалися достоїнства й недоліки претендентів; обоє мали численних і могутніх прибічників. Карла, як відомо, підтримував князь Ярема. Протилежному табору князь здавався особливо небезпечним: вельми ймовірно було, що за ним потягнеться шляхта, котра його обожнює й від якої кінець кінцем результат виборів і залежав. Але й Казимир чималу мав силу. На його боці була вся верхівка, канцлер використовував свій вплив на його користь, на його бік, схоже було, схилявся примас, нарешті, за нього стояла більшість магнатів із їхніми поплічниками без числа і ліку; серед магнатів був князь Домінік Заславський-Острозький, воєвода сандомирський, що, хоча й укрив себе ганьбою після Пилявців і навіть до суду притягнений, як-не-як найбільший в усій Речі Посполитій, та й не тільки – в цілій Європі, – землевласник, який міг будь-якої хвилини неабияку дещицю незліченних своїх багатств кинути на шальку терезів свого кандидата.

Але і прибічникам Казимира часом випадали тяжкі хвилини сумнівів, оскільки, як сказано було, все залежало від шляхти, котра вже з четвертого жовтня наповнювала околиці Варшави і ще тяглася тисячними натовпами з різних кінців Речі Посполитої, – а шляхтичі у величезній своїй більшості, зачаровані іменем Вишневецького та щедрістю королевича Карла, що не жалів коштів на публічні цілі, стояли на його боці. Королевич, багатий і обачливий, без вагань призначив кругленьку суму на формування нових полків, на чолі котрих мав бути поставлений Вишневецький. Казимир охоче наслідував би приклад брата, й заважала йому аж ніяк не жадібність, а навпаки – надмірна широта натури, прямим наслідком чого була вічна відсутність грошей у скромній скарбниці. Поки що ж обидва королевичі вели жваві переговори. Щоденно між Непорентом і Яблонною туди й сюди снували посланці. Казимир за правом старшого і в ім’я братньої любові заклинав Карла йому поступитись; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже нехтувати щастям, котре, можливо, випаде на його долю, бо вирішиться все in liberis