Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Зроби поступку, – заходилися вони його вмовляти, – сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію отримаєш, не сумнівайся, хлопець, видно, не з боягузів, як і всі у руських корогвах. Угамуйся, поки добром просять.

Харламп іще покип’ятився був, та врешті-решт, уторопавши, що або товаришів своїх розсердить, або в нерівний із драгунами бій утягне, звернувся до Володийовського і сказав:

– Дай слово, що відповіси на виклик.

– Я сам тебе викличу, хоча б тому, що двічі одне й те ж повторювати просиш. Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні середа в нас, виходить, у суботу, о другій. Вибирай місце.

– Тут, у Бабицях, народу тьма, – сказав Харламп, – як би не виявились якісь impedimenta.[169] Давай ліпше в Липкові: там спокійніше й мені з руки – ми в Бабицях стоїмо на квартирах.

– А ви такою ж великою компанією прибудете, як сьогодні? – передбачливо поцікавився Заглоба.

– Ні, навіщо! – відповів Харламп. – Я тільки з родичами своїми, Селицькими, приїду. Та й ви теж, spero, з’явитеся без драгунів.

– Це, може, у вас на поєдинок з’являються з озброєною охороною, – сказав пан Міхал, – у нас тепер так не заведено.

– Значить, через три дні, в суботу, в Липкові? – повторив Харламп. – Зустрічаємося біля корчми, а тепер – з Богом!

– З Богом! – відповіли Заглоба й Володийовський.

Противники роз’їхалися мирно. Пан Міхал у захваті був од очікуваної забави й пообіцяв собі, що відріже литвину вуса та презентує їх Підбийп’ятці. Решту шляху невеличкий лицар проробив у щонайліпшому настрої. В Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди пополювати, але тільки здалеку подивився на майбутнього монарха, оскільки поспішав назад. За два дні впорався з усіма справами, оглянув коней, розрахувався із Тшасковським, повернувся до Варшави й точно в строк, навіть на годину раніше, з’явився до Липкова, супроводжуваний Заглобою та Кушелем, якого було запрошено другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, котру тримав єврей, вони зайшли всередину промочити горло й за чаркою меду завели з господарем бесіду.

– А що, пархатий, удома тутешній пан? – запитав Заглоба.

– Пан у місті.

– А багато у вас у Липкові стоїть шляхти?

– У нас порожньо. Один тільки пан у мене зупинився, сидить зараз у комірчині – багатий пан із кіньми та челяддю.

– А чому ж він не заїхав у фільварок?

– Видно, не знайомий із нашим паном. Та й фільварок уже з місяць як на замку.

– Може, це Харламп? – припустив Заглоба.

– Ні, – відповів Володийовський.

– Ой, пане Міхал, а мені здається, що він.

– З якого побиту!

– Піду подивлюся, хто такий. А давно в тебе пан цей?

– Сьогодні приїхав, не минуло й двох годин.

– А звідкіля, не знаєш?

– Не знаю, здалеку, мабуть, – коней зовсім загнав. Люди говорили, з-за Вісли.

– Чому ж він саме тут, у Липкові, зупинився?

– Хто його знає?

– Піду гляну, – повторив Заглоба, – раптом хто знайомий.

І, підійшовши до зачинених дверей у комірчину, постукав у них руків’ям шаблі й запитав:

– Можна ввійти, шановний пане?

– А хто там? – обізвався зсередини голос.

– Свої, – відповів Заглоба, відхиляючи двері. – Прошу вибачення, може, я не вчасно? – додав він і просунув голову в щілину.

І раптом позадкував і зачинив двері, немовби смерть угледів. На обличчі його відбилися водночас жах і безмежне здивування; роззявивши рота, він утупився в друзів божевільним поглядом.

– Що з вами? – запитав Володийовський.

– Тихше! Заради Христа, тихше! – промовив Заглоба. – Там… Богун!

Обидва офіцери підхопилися мов ужалені.

– Ви що, голубе, з глузду з’їхали? Отямтеся: хто там?

– Богун! Богун!

– Не може бути!

– Щоб мені з цього місця не зійти! Клянуся Богом і всіма святими.

– Чого ж ви наполохалися? – сказав Володийовський. – Коли так, значить, Господь його нам доручив. Заспокойтеся, пане. Ви впевнені, що це він?

– Як у тому, що з вами говорю. Своїми очима бачив: переодягався він.

– А він вас бачив?

– Не знаю, нібито ні.

У Володийовського блиснули очі, як жарини.

– Гей, ти! – покликав корчмаря він тихо, махнувши рукою. – Йди сюди! Ще звідти вихід є?

– Нема, тільки один, через цю кімнату.

– Кушелю! До вікна! – пошепки наказав Володийовський. – Тепер йому від нас не втекти.

Кушель, ні слова не кажучи, кинувся геть із кімнати.

– Заспокойтеся, мосьпане, – сказав Володийовський. – Не за вами прийшла костомаха, по його душу. Що він вам зробити може? Нічогісінько.

– Та це я від здивування ніяк не оговтаюсь! – відповів Заглоба, а подумки зробив висновок: «І справді, чого мені боятися? Пан Міхал під боком – нехай Богун боїться!»

І, набундючившись грізно, вхопився за шаблю.

– Ну, пане Міхал, тепер йому нікуди не дітись!

– Та чи він це? Мені все не віриться. Що йому тут робити?

– Хмельницький прислав його шпигувати. Це вже напевно! Стривайте, пане Міхал. Давайте згарбаємо його й поставимо умову: або він оддає князівну, або ми його передаємо правосуддю.

– Тільки б князівну віддав, а там біс із ним!

– Ба! А чи не замало нас? Усього двоє та Кушель третій. Він своє життя дешево не продасть, і люди при ньому є.

– Харламп із двома приятелями приїде – вже нас буде шестеро! Вистачить!.. Тсс!

Цієї хвилини двері відчинились і Богун увійшов до кімнати.

Певно, раніше він не впізнав Заглобу, котрий зазирав до комірчини, позаяк тепер, заздрівши його, зненацька зблід, і ніби полум’ям спалахнуло лице отамана, а рука блискавично опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало тільки мить. Полум’я зразу погасло, лице, одначе, ледь-ледь зблідло.

Заглоба дивився на нього, не кажучи ні слова, отаман теж мовчав, тихо зробилось, як у могилі. Двоє людей, долі котрих так дивовижно перепліталися, прикинулися, буцім один одного не знають.

Це тривало досить довго. Володийовському здалося, що минула ціла вічність.

– Хазяїне! – сказав раптом Богун. – До Заборова далеко звідси?

– Недалеко, – відповів корчмар. – Ваша милість зараз бажає їхати?

– Так, зараз же, – сказав Богун і попрямував до сінешніх дверей.

– Хвилинку! – пролунав голос Заглоби.

Отаман миттю зупинився мов укопаний і, повернувшись до Заглоби, втупив у нього страшні чорні свої зіниці.

– Чого вам? – коротко запитав він.

– Гм… Здається мені, звідкілясь ми знайомі. Чи не на весіллі в руському хуторі зустрічалися?

– Воістину! – різко сказав отаман і знову опустив руку на ефес шаблі.

– Як здоров’ячко? – продовжував Заглоба. – Щось вельми спішно ви, пане, хутір тоді покинули, я не встиг і попрощатися.

– Невже пожалкували про це?

– Як не пожалкувати, ми б іще потанцювали, позаяк і компанія