Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

що доб’ється обрання Карла, бо шляхетську братію наскрізь знає і все, що потрібно, з неї витисне, другий же командував княжим ескортом. У Сінниці, неподалік од Мінська, на князя чекала приємна, хоча й несподівана зустріч: він з’їхався з княгинею Гризельдою, котра для більшої безпеки із Брест-Литовська поспішала до Варшави, справедливо вважаючи, що і князь туди прибуде. Радісною була зустріч після тривалої розлуки. Княгиня, хоч і мала залізну твердість духу, з риданням кинулася в обійми чоловіка й не могла заспокоїтися декілька годин поспіль. Ах! Якими ж частими бували хвилини, коли вона втрачала надію побачити його, – і ось, дякувати Богові, він повернувся, найвеличніший із полководців, єдина надія Речі Посполитої, і слава його гучна, як ніколи до цього, і пошани такої не знав іще ніхто в роду Вишневецьких. Княгиня, раз у раз одриваючись од грудей чоловіка, поглядала крізь сльози то на схудле, почорніле його лице, то на високе чоло, котре праця й турботи покарбували глибокими зморшками, то на почервонілі від безсоння очі й знову заливалася слізьми, і всі придворні дівиці вторили їй, розчулені до глибини серця. Нарешті, дещо заспокоївшись, княже подружжя вирушило до просторого будинку місцевого ксьондза, й почалися розпитування про друзів, придворних і лицарів, які улюбленими були, ніби члени сім’ї, й невіддільними від споминів про Лубни. Насамперед князь поспішив заспокоїти княгиню, стурбовану долею Скшетуського, пояснивши, що той, змучений стражданнями, посланими йому Всевишнім, тому тільки залишився в Замості, що не захотів занурюватись у столичну метушню, воліючи лікувати душевні рани працею та тяжкою військовою службою. Потім князь одрекомендував дружині Заглобу і про подвиги його повідав.

– Ось воістину vir incomparabilis,[160] – сказав він. – Мало що князівну Курцевич із Богунових лап вирвав, але й провів крізь саму гущу козацького й татарського війська, а потім разом із нами під Старокостянтиновом геройськи воював і велику здобув славу.

Княгиня, слухаючи розповідь чоловіка, щедро осипала Заглобу похвалами, кілька разів простягала йому руку для поцілунку, з часом іще більшу обіцяючи нагороду, а vir incomparabilis кланявся зі скромністю істинного героя, а то раптом починав козиритися й на дівиць поглядати: хоч він і старий уже був, і багато для себе не очікував од прекрасної статі, одначе відчував задоволення від того, що дами наслухаються стільки схвального про його подвиги та відвагу. А втім, радісна зустріч подружжя була затьмарена жалощами: не кажучи вже про те, які тяжкі часи переживала вітчизна, не раз на запитання княгині про знайомих князь відповідав: «Убитий… убитий… пропав безвісти», – і панночки не могли від сліз стриматися, бо не раз у числі вбитих називалося любе серцю ім’я.

Так сльози мішалися з усмішками, радість із сумом. Але найбільше був засмучений невеличкий Володийовський. Марно він роззирався, даремно всі очі видивив – князівни Барбари ніде не було видно. Щоправда, у многотрудному військовому житті, в невпинних битвах, сутичках і походах кавалер сей нечасто згадував князівну: такою була вже його натура – настільки ж влюбливою, наскільки й непостійною; одначе тепер, коли пан Міхал знову побачив усіх придворних дівиць княгині, коли лубенське життя ніби наяву постало перед очима, йому подумалося, що як солодко було б, позаяк уже випала хвилина спокою, і позітхати, і знову зайняти своє серце. Та бажаної зустрічі не сталося, а почуття як на зло ожило з новою силою, тому Володийовський глибоко засмутився й вигляд у нього став такий, ніби він потрапив під зливу. Голова його схилилася, вусики, що зазвичай, мов у хруща, бадьоро стирчали догори, опустилися сумно, кирпатий ніс витягнувся, лице втратило повсякчасну безтурботність, і він замовк, замкнувся в собі, й не пожвавився навіть, коли князь своєю чергою його мужність і надзвичайні подвиги вихваляти став. Що для нього значили будь-які похвали, коли вона не могла їх чути!

Навіть Ануся Борзобагата зласкавилася над ним і, хоча траплялися до цього в них незлагоди, вирішила невеличкого лицаря втішити. З цією метою, крадькома поглядаючи на княгиню, вона ніби ненароком почала до нього підсуватися, поки не опинилася поряд.

– Здрастуйте, пане, – сказала вона. – Давненько ми не бачились.

– Ой, панно Анно, чимало води утекло! – меланхолійно відповів Володийовський. – У невеселі зустрічаємося часи – та й не всі…

– Ох, не всі! Скільки лицарів згинуло!

Тут і Ануся зітхнула, однак, трохи помовчавши, продовжувала:

– І ми не в тім числі: панна Сенюта вийшла заміж, а князівна Барбара лишилась у дружини віленського воєводи.

– Теж, напевно, збирається заміж?

– Ні, поки не думає. А чому це вас, пане, цікавить?

При цих словах Ануся примружила так чорні свої оченята, що тільки щілинки лишилися, та скоса з-під вій кидала на лицаря погляди.

– З причини симпатії до всього сімейства, – відповів пан Міхал.

На що Ануся зауважила:

– І правильно робите, пане: князівна Барбара теж вірний ваш друг, знайте. Скільки разів запитувала: де ж лицар мій, котрий на турнірі в Лубнах більше за всіх зітнув турецьких голів, за що від мене дістав нагороду? Чи живий, чи не забув про нас?

Міхал із вдячністю підвів очі на Анусю і, хоч у душі дуже зрадів, не міг не відзначити, що дівчина надзвичайно погарнішала.

– Невже князівна Барбара і справді так сказала? – запитав він.

– Слово в слово! І ще згадала, як ваша милість заради неї через рів стрибали, – це коли ви, пане, у воду впали.

– А де тепер дружина віленського воєводи?

– Вона з нами в Бресті була, а тиждень тому поїхала в Більськ, звідки збирається до Варшави.

Володийовський знову поглянув на Анусю і цього разу не зумів стриматись.

– А панна Анна, – сказав він, – до того гарненькою зробилася, що дивитись очам боляче.

Дівчина лукаво всміхнулася.

– Ваша милість навмисно так говорить, аби прихильність мою здобути.

– Хотів свого часу, – сказав, здвигуючи плечима, лицар, – бачить Бог, хотів, та нічого не вийшло, а тепер можу тільки побажати панові Підбийп’ятці, щоб йому більше поталанило.

– А де зараз пан Підбийп’ятка? – тихо запитала Ануся, опустивши оченята.

– Зі Скшетуським у Замості; йому надано звання намісника, й він зобов’язаний перебувати при своїй корогві, та якби знав, кого тут зустріне, Богом клянуся, взяв би відпустку й стрімголов полетів би за нами. Відданий він вам усіляко й найліпших почуттів гідний.

– А на війні з ним… нічого не приключилося поганого?

– Здається мені, не про те люба панна запитати хоче, а про ті три голови дізнатися, що він зітнути збирався?

– Не вірю я, що намір його серйозний.

– І даремно, ласкава панно, без цього нічого не буде. А випадку кавалер сей вельми