Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Дай Боже кожному знайти те, що шукає! – із зітханням сказала Ануся.
Зітхнув і Володийовський, звівши очі до неба, та відразу з подивом перевів погляд у протилежний куток кімнати.
Із кутка дивилося на нього грізне й сердите лице якогось незнайомого, з величезним носом і вусиськами, на дві мітли схожими, котрі швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.
Неважко було злякатися й носа цього, і очей, і вусів, але невеличкий Володийовський був не з боягузів, тому, як було сказано, лише здивувався й запитав, звернувшись до Анусі:
– А це що за особа он там, у кутку напроти? Дивиться на мене, наче з бебехами проковтнути хоче, і вусиськами ворушить, як старий кіт перед куснем сала…
– Цей? – запитала Ануся, показавши білі зубки. – Та це пан Харламп.
– Що іще за язичник?
– Ніякий він не язичник, а литвин, ротмістр із корогви віленського воєводи. Йому до самої Варшави наказано нас супроводжувати й там дожидатися воєводу. Не раджу, пане, йому заступати дорогу – людоїд це страшенний.
– Бачу, бачу. Та якщо людоїд, чому на мене зуби гострить? Тут і жирніші за мене знайдуться…
– Тому що… – сказала Ануся і розсміялася тихенько.
– Що значить – тому що?
– Тому що в мене закоханий і сам сказав мені, що всякого, хто наблизиться до мене, порубає на шматки. І зараз, повірте, лише присутність князя з княгинею стримує його, а то негайно причепився б до вас.
– От тобі й на! – весело вигукнув Володийовський. – Значить, отак воно, панно Анно? Ой, недаремно, мабуть, ми співали: «Ти жорстокіша орди, corda полониш завжди!..» Пам’ятаєте? Ох, ласкава панно, кроку не можете ступити, щоб кому-небудь не запаморочити голову!
– На свою біду! – відповіла, похнюпившись, Ануся.
– Ох, лицемірко! А що на це скаже пан Лонгинус?
– Хіба я винна, що пан Харламп цей мене переслідує? Я його не терплю й дивитися на нього не бажаю.
– Оце так! Глядіть, панно, як би через вас не пролилася кров. Підбийп’ятка плохий, мовби ягня, але, якщо справа почуттів торкнеться, ліпше від нього триматися подалі.
– Нехай хоч вуха йому відрубає, я тільки рада буду.
Сказавши так, Ануся покружляла, як дзиґа, на місці і випурхнула в інший куток кімнати до такого собі Карбоні, лікаря княгині, котрому заходилася жваво щось нашіптувати, італієць же очі втупив у стелю, ніби в екстазі.
До Володийовського тим часом підійшов Заглоба, і ну підморгувати здоровим своїм оком.
– Що за пташка, пане Міхал? – запитав він.
– Панна Анна Борзобагата-Красенська, старша фрейліна княгині.
– Гарненьке бісеня, оченята як ягідки, ротик мов намальований, а шийка – ух!
– Нічого, нічого!
– Вітаю, ваша милість!
– Облиште, пане. Це наречена Підбийп’ятки… буцімто наречена.
– Підбийп’ятки? Побійтеся Бога! Він же обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому тільки в кишені її носити! Або на вусах вона в нього примоститися може, як муха. Скажете таке…
– Постривайте, він іще в неї по струнці ходити буде. Геркулес був сильнішим, та й то захомутали.
– Тільки б рогів йому не наставила. А втім, тут я перший прикладу старання, не був би я Заглобою!
– Не хвилюйтеся, таких іще чимало знайдеться. Одначе жарти жартами, а вона дівиця добре вихована і хорошого роду. Вітрогонка, звичайно, та що ж… Молода та зелена, але ж вельми гарненька.
– Благородна ви душа, тому й хвалите… Хоча й справді – на диво мила пташка!
– Краса притягує людей. Он і той ротмістр, exemplum,[161] без пам’яті закоханий буцім.
– Ба! Погляньте краще на того ворона, з яким вона бесідує, – це іще що за диявол?
– Італієць Карбоні, княгинин лікар.
– Ич як сяє – мовби мідна пательня, а очища наче в delirium[162] закочує. Ех, кепські справи пана Лонгина! Я в цьому дещо тямлю, добру змолоду пройшов науку. При нагоді обов’язково розповім вашій милості, в яку потрапляв халепу, а коли є бажання, хоч зараз послухайте.
І Заглоба, підморгуючи ще дужче, зашепотів щось невеличкому лицареві на вухо, але тут підоспів час від’їздити. Князьсів із княгинею в карету, щоби після тривалої розлуки в дорозі досхочу наговоритися. Панночки розташувалися по екіпажах, а лицарі скочили на коней – і кавалькада рушила. Попереду їхав двір, а жовніри слідом, на деякій віддалі, тому що місця навкруги були спокійні і військовий ескорт не стільки для захисту, скільки для більшого блиску потрібен.
Із Сінниці вирушили до Мінська, звідти до Варшави, в дорозі, за тогочасним звичаєм, частенько влаштовували привали. Шлях був настільки забитий, що ледве вперед просувалися. Всяке на вибори прямувало: і з ближніх місць, і з Литви далекої. Шляхтичі їхали цілими дворами, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками та виїзними лакеями величезного зросту, одягненими по-турецьки, за якими рухався особистий конвой: мадярські, німецькі або яничарські роти, козачі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Вельможі старалися перевершити одне одного пишністю вбрання та численністю почту. Незліченні магнатські кавалькади чергувалися з повітовою та земською знаттю, що мала вигляд більш скромний. Раз у раз із хмари куряви виринали оббиті чорною шкірою ридвани, запряжені парою або четвернею коней; у кожному важно сидів мостивий шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що на шовковій стрічці висіли на шиї. Всі озброєні до зубів: з одного боку мушкет, із другого шабля, а в тих, хто мав відношення до війська – нині або в минулому, – позаду ще на два аршини стирчали піки. До ридванів прив’язано було собак: лягаві або хорти, прихоплені не з нужди – не на полювання все ж таки з’їжджались, – а виключно для панської розваги. Слідом конюхи вели породистих коней, покритих попонами для захисту багатих сідел од дощу та пилюки, далі тяглися рипливо повози на колесах, скріплених лозинням, навантажені шатрами й запасами їстівного для панів і челяді. Коли вітер часом звіював пилюку з дороги на поле, весь шлях, одкриваючись, виблискував і мінився чи то як багатобарвна змія, чи то як стрічка рідкісного золототканого шовку. Подекуди на шляху гриміла музика: у натовпі йшли італійські та яничарські оркестри, найчастіше перед корогвами коронного або литовського війська, яких на дорозі теж було чимало – вони входили до почту сановників. Великий стояв