Важка весна - Борис Пахор

— Прийде після обіду, — сказала холодно панна Шатен.

— Після обіду? І ви мені нічого не кажете?

Панна Шатен відсунула ліжко, і лікарка обійшла навколо нього до стіни.

— Праворуч, звісно, — сказала сама до себе і схилилася над ним. — C’est ca[4], — пробурмотіла і встромила голку. — А він уперто не хоче, немов він краще від лікаря знає. Не болить же ж? Звісно, не болить! Іде? — питала панну Шатен.

— Ні, лікарю.

Він думав про те, що каштани стережуть його перед терасою, мов якісь розумні істоти, що вони пишаються своїми соками і змовницьки віддадуть їх йому, коли лікарка піде; незримо переллють їх у нього без гумових рурочок і довгих голок, які штрикають між ребра.

— Уже, — сказала вона, коли витягнула голку і встромила її в іншому місці між ребрами. — Ну що, може, ви наважитеся сказати, що відчули голку? — запитала. — А тепер? — сказала панна Шатен.

— Те ж саме, лікарю.

— Mince alors![5] — вигукнула і підвелася. — Трата часу, — пробурчала сама до себе та відійшла на середину кімнати. — Заклейте шматочком пластиру.

— Можна відвезти геть? — запитала Шатен.

— Так-так, — сказала і махнула рукою. — Спробуємо ще.

Він мовчав.

— Болить? — запитала тоді вона, немов здивована, що він не вихваляється, мовляв, мав рацію, коли стверджував, що нічого з цього не вийде. І тоді йому здалося, що буде правильним, якщо покаже, що потребує її допомоги.

— У мене все ще болить плече, лікарю, — сказав він. — Праве плече.

— Плече? — І при цьому відразу загукала в дверях: — Панно Шатен!

— Так, лікарю? — відгукнулася та з амбулаторії.

— Запишіть у зошит, нехай йому помасують плече. Пан Субан каже, що йому болить плече.

І вже в коридорі вичитувала панну Шатен:

— Після обіду прийде головний лікар. А ви мені нічого не кажете!

Життєдайний дощ освіжив парк, і серед серпня здавалося, що сонце береже соковиту зелену барву крислатих диких каштанів. Вже було добре пополудні, коли з невиразного шуму в коридорі стало зрозуміло, що від палати до палати ходить сестра зі своїми термометрами в склянці. Ні, він її не чекав. Але усвідомлення того, що вона може увійти кожної миті, перешкоджало йому читати; йому здавалося, що він їй не симпатичний, бо надто малослівний, і при цій невиразній думці весь час відчував у собі якесь далеке і незрозуміле задоволення.

Потім він позбувся і тих крихт почуттів та думок і задивився на зелень. Оскільки лежав горілиць і його погляд був майже горизонтальним, здавалося, наче лапате листя не там, біля вузької тераси, а над його головою. І ніби зелень уже проникла в нього, але ще не в його думки, а лише скраєчку в його кінцівки.

Хтось постукав. Вона вже натиснула на ручку дверей і зайшла. Трохи немов крутнулася на підборах своїх гнучких струнких ніг; справді, мов у горобця, подумав він.

— Термометр. — І поправила білу хустку, наче саме тепер згадала, що її голова не звикла до тісного обруча.

— Дякую, — сказав він і захитав заперечливо головою.

— Мусите! — Але в її дитячій усмішці ховалася змовницька згода.

— Тридцять шість і вісім, — сказав він і засунув долоні під голову. — Вже два тижні без змін!

Вона знизала плечима і поставила термометр знову в склянку.

— Позначте, — прошепотіла вона і глянула на терасу; водночас знову без потреби торкнулася накрохмаленої хустки, зав’язаної на потилиці.

Потім сказала: «До побачення». І пішла.

Вона поводилася не зверхньо, просто трішки різкувато, як усі дівчатка, котрі в дитинстві перехворіли на поліомієліт. Подумав: якась особлива постава, так що здається, ніби вже доросле тіло ходить на ще маленьких дитячих ступнях. Він звівся на ліктях, узяв з нічного столика олівець і провів коротку риску на квадратному листочку над своїм узголів’ям. Потім знову ліг. Узагалі-то якась смішна ця зубаста лінія; немов її намалював якийсь школярик з першого класу, сказав він собі, школярик, у якого над узголів’ям на дерев’яній таблиці прикріплений квадратний папір. Та й краще, що ця лінія нецікава. Якби вона стрибала вгору, а потім падала донизу, — це було б погано для тіла, яке лежить під нею; і трохи смішні ті французи з отим своїм вимірюванням температури в прямій кишці. Не в роті, як у американців. Не під пазухою. Саме там. А по ній не скажеш, що вона залюблена у свою сестринську місію. Може, саме тому вона його схвилювала. Водночас він уявляв собі, що не може не дивитися з легкою поблажливістю на її приховану образу. Все, що робили санітарки, йому здавалося простою забавою. В порівнянні з образом таборового санітара, який у нього склався. Такий собі обряд, який забезпечує людям роботу і надає їхнім вчинкам примирливого значення. Звісно, він знову був несправедливим, та