Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Так було і з Кліфордом. Коли тільки він «видужав», коли тільки повернувся до Реґбі, почав писати свої оповідання й попри все почуватися певним у житті, він, здавалося, забув усе й відновив своє самовладання. Але тепер, з повільним, повільним плином літ, Коні відчула, як роз'ятрюється, як поглинає його рана страху й відчаю. Якийсь час вона сиділа так глибоко, ніби заніміла, ніби й не існувала насправді. І тепер вона повільно почала стверджувати себе поривами майже паралізуючого страху. Розум його досі був живий. Але параліч, наслідок надто тяжкої травми, поступово поглинав його емоційне єство.
І в міру того, як він поглинав Кліфорда, Коні відчувала, як він поглинає також її. Внутрішній жах, пустота, байдужість до всього поступово поглинали її душу. Коли Кліфорд запалювався, він ще міг чудово говорити і впливати на майбутнє, як от тоді, у лісі, він закликав її народити дитину й дати Реґбі спадкоємця. Та наступного дня всі ці чудові слова нагадували висохле листя, яке ламається й стирається на порох, втративши будь-який сенс, розлітаючись від найменшого подуву вітру. Ці слова не були листям справжнього життя, напоєним енергією і соками дерева. Вони були мотлохом опалого листя життя, позбавленого сили.
Таким опалим листям здавалося їй усе. Шахтарі в Тевершелі знову говорили про страйк, і Коні знову здавалося, що це не вияв енергії, а піднімалася на поверхню тимчасово затихла рана війни, породжуючи страшний біль неспокою, заціпеніння, невдоволеності. Така глибока рана, глибока, глибока… рана фальшивої негуманної війни. Протягом багатьох років живій крові поколінь доведеться розсмоктувати велетенську чорну гематому в глибині душ і тіл. А для цього потрібна нова надія.
Нещасна Коні! З плином років її вражав страх пустоти власного життя. Кліфордове та й власне розумове життя поволі почало здаватися пустотою. Бували дні, коли їхній шлюб, їхнє спільне життя, побудоване за звичною близькістю, про яку він говорив, робилося цілковитою пустотою, нічим. Тільки словами, просто купою слів. Пустота була єдиною реальністю, а над нею — лицемірство слів.
Кліфорда уподобала продажна богиня успіху! Він і справді став майже знаменитим, а його книжки заробили йому тисячу фунтів. Всюди з'явилися його фотографії. В одній з галерей виставлявся його бюст, у двох інших — портрети. Він здавався наймодернішим з модерних голосів. Зі своїм моторошним, кульгавим інстинктом слави за чотири чи п'ять років він став найвідомішим з молодих «інтелектуалів». Коні не зовсім збагнула, в чому полягає цей інтелект. Кліфорд справді виявляв розум у тому ледь гумористичному аналізі людей і мотивів, в результаті якого в кінці все розпадається на шматки. Та все це нагадувало забаву цуциків, які шматують диванні подушки, однак забаву не молоду й грайливу, а навдивовиж стару і досить уперто самовдоволену. Усе це було чудним і було нічим. Таке почуття знову і знову відлунювало в Коні на дні душі: усе — ніщо, чарівна виставка пустоти. Водночас ще й виставка. Виставка! Виставка! Виставка!
Майкаліс схопився за Кліфорда, як за центрального персонажа для п'єси, він уже накидав сюжет і написав першу дію! Адже Майкаліс ще краще за Кліфорда вмів робити виставку з нічого. Єдине, що лишилося від пристрасті у цих двох чоловіків — це пристрасть до показного. В сексуальному плані вони були позбавлені пристрастей, вважай, мертвими. А тепер Майкаліса приваблювали навіть не гроші. Кліфорд ніколи не прагнув грошей, хоч заробляв їх де міг, адже гроші — печать і клеймо успіху. А саме успіху вони бажали. Вони обидва хотіли показатися по-справжньому… показати самих себе і хоч на якийсь час завоювати широку публіку.
Дивне діло… проституція з продажною богинею. Коні, що зовсім не піддавалася її впливу, цілком байдужа до її зваб, у цьому бачила тільки порожнечу. Навіть проституція з продажною богинею означала порожнечу, хоча чоловіки проституювали незліченну кількість разів. Навіть це порожнеча.
Майкаліс написав Кліфордові про п’єсу. Безперечно, той давно вже чув про неї. І знову Кліфорд відчув збентеження. Він знову збирався показати себе, цього разу — зусиллями когось іншого, причому у вигідному світлі. Він запросив Майкаліса з першою дією до Реґбі.
Майкаліс приїхав у літньому костюмі, в білих замшевих рукавичках, з рожево-бузковими орхідеями, дуже вишуканими, для Коні, і перша дія сподобалася надзвичайно. Навіть Коні збентежилась… збентежилася до того живого, що в ній ще зосталося. І в очах Коні Майкаліс, збентежений своєю владою бентежити інших, здавався справді чудовим… просто прекрасним. Вона побачила в ньому стародавню незворушність раси, яку нічим уже не розчаруєш, крайній бруд, майже чистий. Якщо глянути здалека на його проституювання з продажною богинею, то він здавався чистим, чистим, немов африканська маска з слонової кості, що обертає бруд у чистоту на своїх поверхнях і кривизнах.
Момент гострого збудження, пережитий разом з обома Чатерлеями, коли він легко захопив Коні та Кліфорда, став одним з найважливіших моментів життя Майкаліса. У нього вийшло — він захопив їх. Навіть Кліфорд на якийсь час закохався в нього… якщо можна так висловитися.
Отож наступного ранку Майк почувався ніяковіше, ніж завжди, — нетерплячий, знищений, нетерплячі руки в кишенях штанів. Коні не прийшла до нього вночі… і він не знав, де її шукати. Кокетство!.. В момент його тріумфу.
Зранку він пішов до її вітальні. Вона знала, що він прийде. Його тривога впадала в очі. Він запитав про п'єсу… Чи добра вона, на її думку? Він прагнув почути похвали. Вони давали йому гостру насолоду пристрасті, більшу за будь-який сексуальний оргазм. І вона хвалила її захоплено. Однак весь час у глибині душі вона знала, що п'єса — ніщо.
— Послухай! — нарешті сказав він. — Чому б нам з тобою не внести в цю справу ясність? Чому б нам не одружитися?
— Але ж я одружена, — вона здивувалася, однак знову не відчула нічого.
— Та що ти… Певна річ, він тобі дасть розлучення… Чому б нам не одружитися? Я хочу одружитися. Я знаю, це для мене найкраще — одружитися й вести розмірене життя. Я веду чортзна-що, а не життя, просто розриваюся на шматки. Послухай, ми з тобою, ми просто створені одне для одного… як рука й рукавиця. Чому б нам не одружитися? Ти думаєш, нам щось заважає?
Коні подивилася на нього вражено, однак знову не відчула нічого. Ці чоловіки, всі вони однакові, ні на що не зважають. Вони просто загоряються з голови, як петарда, й сподіваються підняти тебе в рай на худих трісках свого полум'я.
— Але ж я одружена, — сказала вона. — Ти ж знаєш,
