Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

— Мені жаль, що в нас не може бути сина, — сказала вона.

Він прямо подивився на неї великими блідо-блакитними очима.

— Було б непогано, якби ти народила дитя від іншого чоловіка, — сказав він. — Якщо ми виховаємо його у Реґбі, воно належатиме нам і цій землі. Я не надто вірю в батьківство. Було б у нас дитя, ми б його ростили, воно було б нашим і продовжувало б наш рід. Чи не варто над цим подумати?

Нарешті Коні підвела на нього погляд. Дитина, її дитина була для нього просто «воно». Воно… воно… воно!

— Як, з іншим мужчиною? — запитала вона.

— Хіба це має велике значення? Хіба такі речі справді хвилюють нас глибоко?.. У тебе ж був якийсь коханець в Німеччині… а що він тепер? Майже нічого. Мені здається, що ці незначні акти й незначні зв'язки нашого життя не так уже й багато важать. Вони минають, і де вони? Де… де торішній сніг? Тільки те, що залишається впродовж життя, має значення; моє власне життя має для мене значення в своїй довгій протяжності й розвитку. А що означають випадкові зв'язки? І особливо випадкові сексуальні зв'язки? Якщо сміхотворно не перебільшувати їхню роль, це все одно що спаровування птахів. І так має бути. Що справді має значення? Має значення спілкування протягом цілого життя. Прожити поряд день за днем, а не переспати раз чи двічі. Ми з тобою одружені, що б там з нами не трапилося. Ми звикли одне до одного. А звичка, на мою думку, істотніша за всяку випадкову насолоду. Довге, неспішне, сповнене терпіння життя… так ми живемо… а не випадковий спазм будь-якого роду. Мало-помалу, живучи разом, двоє людей доходять до особливої злагодженості, надзвичайно тонко реаґують одне на одного. Ось — істинний секрет шлюбу, а не секс, принаймні не звичайна функція сексу. Ми з тобою сплелися в цьому шлюбі. Якщо нам триматися за це, ми зможемо організувати всі ці справи сексу, так як організовуємо вихід до дантиста, адже тут доля завдала нам фізичної поразки.

Коні слухала з якимось подивом і з якимось острахом. Вона не знала, має він рацію чи ні. Існував Майкаліс, якого вона кохала, так вона собі говорила. Та її кохання нагадувало якесь відхилення від шлюбу з Кліфордом, від їхньої довгої, повільної й звичної близькості, сформованої роками терпіння й страждань. Мабуть, людська душа потребує відхилень, і їй не можна в цьому відмовити. Але принцип відхилення полягає в тому, що ти знову повертаєшся додому.

— І тобі байдуже, від якого чоловіка я народжу дитину? — запитала вона.

— Чому ж, Коні, я довірятиму твоєму природному чуттю порядності й вибору. Ти просто не дозволиш доторкнутися до себе не тій людині.

Вона подумала про Майкаліса! Він абсолютно відповідав Кліфордовій ідеї «не тієї людини».

— Але в чоловіків і жінок можуть бути різні уявлення з приводу «не тієї людини», — сказала вона.

— Ні, — відповів він. — Ти любиш мене. Я ніколи не повірю, щоб ти могла полюбити мужчину, який би видався мені цілком антипатичним. Тобі не дозволить твоє почуття гармонії.

Вона мовчала. Ця логіка не потребувала відповіді, такою вона здавалася помилковою.

— І ти захочеш, щоб я тобі розповіла? — запитала вона, глянувши на нього майже крадькома.

— Зовсім ні. Мені краще не знати… Але ж ти погоджуєшся зі мною, правда, що випадкові сексуальні стосунки — ніщо в порівнянні з довгим життям, прожитим удвох? Хіба не можна просто підкорити сексуальні потреби необхідностям довгого життя? Просто скористатися з них, адже до цього ми вимушені? Нарешті, хіба ці скороминущі насолоди мають значення? Хіба головна проблема полягає не в тому, щоб повільно, роками вибудовувати цілісну особистість? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Життя, розколоте на частини, не має сенсу. Якщо воно може розколотися на частини через відсутність сексу, тоді вперед — заводь любовний роман. Якщо воно може розколотися через відсутність дитини, тоді, якщо можеш, — народи дитину. Але роби усе так, щоб твоє життя було цілісним, щоб у ньому надовго встановилася гармонія. А ми з тобою можемо досягти цього вдвох… Хіба неправда?.. Якщо адаптуємося до потреб і водночас злагодимо з цієї адаптації одне ціле своїм спокійно прожитим життям. Ти погоджуєшся?

Коні приголомшили його слова. Вона знала, теоретично він має рацію. Та коли мова зайшла про її спокійно прожите з ним удвох життя, вона завагалася… Невже її справжня доля зводилася до того, щоб усю себе переливати в його життя? І нічого більше?

Хіба все саме так? Їй належалося з задоволенням снувати єдине полотно їхнього щасливого спільного життя, можливо, тільки де-не-де позначене випадковою квіткою любовної пригоди. Та звідки їй знати, що вона відчуватиме наступного року? Що можна знати заздалегідь? Як можна сказати «так»? На роки й роки вперед? Просто «так» на одному подиху? Навіщо пришпилювати те слово, немов метелика? Воно ж, звичайно, повинно випурхнути й зникнути, щоб за ним послідували інші «так» і «ні»! Як зграйки безладних метеликів.

— Думаю, Кліфорде, ти маєш рацію. Здається, я з тобою згодна. Але життя й тут може повернути все по-своєму.

— Але доки воно не повернуло, ти ж погоджуєшся?

— О, так! Думаю, що так, справді.

Вона спостерігала за коричневим спанієлем, що вибіг з бокової стежки, подивився в їхній бік, задерши носа, й м'яко, хрипко гавкнув. За собакою швидким, нечутним кроком вийшов чоловік з рушницею, повернувся до них, так ніби збирався на них напасти, натомість зупинився, привітався й почав завертати за схил пагорбам. Це був всього-на-всього новий лісник, та він налякав Коні, з'явившись, здавалося, так швидко й загрозливо! Таким вона його побачила — раптовий натиск загрози із нікуди!

Це був чоловік у темно-зеленому вельветовому плащі і краґах — старомодний, з червоним обличчям, червоними вусами й холодними очима. Він швидко рушив униз по схилу.

— Мелорзе! — гукнув Кліфорд. Чоловік ледь обернувся і віддав честь швидким непомітним жестом — солдат!

— Ви не поможете розвернути й завести крісло? Так мені буде легше, — сказав Кліфорд.

Чоловік зразу повісив рушницю через плече й підійшов тим самим дивно швидким і м'яким кроком, ніби старався не привертати до себе уваги. Він був досить високий, худий і мовчазний. На Коні він навіть не глянув, тільки на крісло.

— Коні, це новий лісник, Мелорз. Мелорз, ви ще не розмовляли з її світлістю?

— Ні, сер! — прийшли готові нейтральні слова.

Чоловік, як стояв, підняв капелюха,