Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Було те неймовірним, дивним і незрозумілим Сіркові, бо в розмові проривалися такі ознаки, про які і сини його не відали. Сірко не міг повірити, що Собеський, при постійній завантаженості воєводством, справами держави, родинними і господарськими обов'язками, знаходить час жити і його родиною!..
Розпитування та скупі оповіді воєводи про хурем-веселу Настку надзвичайно насторожили Сірка, бо Ян Собеський попутно проговорився, що в Настки нещодавно народився вже чи не п'ятий малюк та що вона тепер, як наймиліша баш-ханум, у заздрісному розквіті краси і сили, незважаючи на майже щопівторарічні приноси Нечах-мурзі спадкоємців.
Сірко всього чекав від воєводи, але його знання про життя Настки уже не приголомшували, а прямо вражали отамана неймовірністю, хоч він і намагався не подати вигляду співбесідникові, пробуючи вин та наїдків чи запалюючи файку-люльку і смакуючи тютюн.
Не знав Сірко, як і реагувати, коли Собеський, як вони вже трохи випили, ситно закусили та запалили люльки-файки, перейшов у розмові на січові великолузькі і русинсько-польські справи. Воєвода ніби жив ними, як і Сірко, бачив усе Сірковими очима, ошелешуючи тим співрозмовця.
Єдине, що було все-таки чужим Сіркові у воєводі,— це дивовижно непогамовна і невтримна споконна його ненависть до царя, бояр і взагалі до московитів та непогане знання русинського говору, який, видно, він навмисне вивчав, поки вони не бачилися...
— ...Здивувало і мене осібно, і не одного із наших зацних вельмож, і навіть круля твоє дивне, нелогічне небажання стати гетьманом України, коли фортуна була на твоєму боці,— сказав Собеський, споважніло відкинувшись у м'якому кріслі-фотелі. Повіки його, що часто кліпали від короткозорості, спинилися, очі запитливо і серйозно вперлися в Сірка, погляд був виповнений чимось, ніби шкодуючи співбесідника.
— Ясний пане воєводо, що ж в тому дивного? — трохи збентежено заперечив Сірко.— Казав же і кажу, що прецінь не чую себе гідним того становиська і реґіментарства. Не маю бажання до такої високості, бо дужче вправний у шаблюванні, прагну турбуватися, в міру малих сил моїх, долею-льосом краю і люду мого більше, аніж своєю власною,— при цьому Сірко подумки допустив, що Собеський затіяв цю розмову розраховано і не лише від себе особисто.
— Шкода, шкода, гостю дорогий! Вашому тепер розпорошеному людові як ніколи потрібна тверда і вправна рука та здоровий, не зв'язаний маєтностями глузд у гетьманській булавній особі, а крім тебе та заплутаного боярами Богуна, у вас таких чільців я не бачу. Про свої сили, ти, даруй,— притишився Собеський,— певне, й сам не відаєш досконало. А покращити долю краю і люду ти значніше і таланніше зумів би з булавою і штандартами гетьмана. У вас, чільців України, є тепер лише один, найкращий з огляду на обставини шлях — іти з нами у федеральній сув'язі, як рівні з рівними, спинивши і смертовбивства, і розор краю, і розпорош люду.
— Казав же і повторюю, зацний пане воєводо, що нині жодний порядний русин не вірить і не може вірити в оте твоє «рівні з рівними»,— заперечив ожальливо Сірко.— На перешкоді стоїть ще й різність наших вір, та ще коли цар завбачливо вирішив поки що не чіпати, на наше нещастя, нашої...
— Не перечу, мілосний, наші вельможі-маґнати, клерикали і навіть ясні крулі дали вам немало приводів до того, але чого з недосконалими людинами на світі не буває, а віра вам не перешкода, якщо вона буде в рівних правах, бо ж і литвини православні жиють з нами у дружбі і спокої, і це тобі доказовість моїх слів.
— Додай, милостивий пане, жиють простолюдини-хлопи, яко раби, а ми, волелюбні козаки, жити так не можемо,— не стримався Сірко, дорікнувши собі за нестрим.— Невибрані чільці — вар'яти!
— Твоя правда, вар'яти, але де ж на землі того сьогодні немає? І невже тобі невідомо, що без цего зла нині нема держави? Виживають ті поспольства, якими правують сильні руки самоврядців. Тим би кінчив неодмінно і небіжчик Богдан, коли б жив, тим би мусив кінчити і сам ти, коли б став гетьманом, тим кінчив нещодавно бритський Кромвель, небіжчик. Це незаперечна істина, і мусиш її запам'ятати! Козацьке людовладдя, ота республіка, не може і не зможе жити між всевладно свавільними «орлами» і «півмісяцем»!.. Мовлю з тобою так, як говорив би, коли б ти був мені найріднішим братом, бо з нами вам тяжко жить у сув'язі, але із московктами — смертельно тяжче! Їхня віра тільки за назвиськом одна із вашою. Цар у них — деспот і первоієрарх, первопрестолець і Бог! Він міняє і віру, що тобі відомо, і патріарха, як циган сонце, а єретиків-ослушців гноїть у ямах і заточеннях куди жахніше, ніж шпанські інквізитори. Омовлю більше, гетьмане з гетьманів,— нахилився він до Сірка знову.— Ми, поляки, в більшості своїй стали певні, що без вас, як мовив уже, і згинули б давно і згинемо. Тим паче згинемо тепер, коли до ординців, аґарян та свеїв у приховану війну з нами заанґажувалась ненависна та захланна Москва. Царева метода,— був нещадним Собеський,— є нагон і прищеплення страху супротивникам-королям своєю хижою підступністю.
— Даруй, пане воєводо, але, як відаю і без школи, того було аж задосить і з боку ваших в'язничних вельми високих достойників-катів, приміром Лаща, Конецпольського, Вишневецького та інших, як і самих крулів аж до «доброго» Владислава.
— У всякому людові є розбійці, і у вашому також вони були: і Чорнота, і Ганжа, і Кривоніс та іні, то що про них мовити?
— Е-е-е, даруй, мосьпане, названі тобою — захисники, а не нападники,
