Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
Чехова ще нічого не значили. Я прийшов додому й розпочав другий
тайм. Випив два літри кефіру й заїв все це огірками: свіжими, консер-
вованими й засоленими, аби вже напевно досягти бажаного резуль-
тату. Немає чого соромитися: наступні майже три години я провів в
туалеті, корчачись і пітніючи, але Чехов тільки сміявся з мене і по-
46
грожував, що про такого дурня, як я, обов’язково має написати опо-
відання. Безсилий, я пішов до своєї кімнати й ліг на ліжко. Рахунок
був невтішний: два – нуль не на мою користь.
Але я не здавався. В голові в мене визрівав наступний підступ-
ний план, вирішальна битва. Надвечір, коли стемнілося, я позачиняв
всі вікна й двері в своєму помешканні, ввімкнув голосно музику, аби
нічого зайвого не почули сусіди і – наскільки було сил – почав гуч-
но читати Пушкіна. Чехов, здавалося, втрачає свідомість і розум, він
шкрябався всередині мене, кусався, і гатив ногами в підшлункову,
печінку, сечовий міхур. Мені дуже боліло, але я знав, що цю битву
маю виграти я. Спочатку я прочитав два томи лірики Пушкіна, потім
якусь годинку тривало читання листування Алєксандра Сєрґєіча, а
коли почало розвиднюватися, я знайшов «Євгенія Онєгіна», в оригі-
налі, звісно. Чехов всередині мене перетворився на хижого звіра, він
кусався, гасив сигарети мені в легені, пробував перекрити мені пові-
тря і стравохід, безбожно бив по нирках, але я, натхненний битвою
і своїм героїзмом, мужньо тримав удар і – ніби в стані релігійного
екстазу – читав і читав про того Онєгіна. На ранок сили мої зникли, а
Чехов всередині втратив свідомість і лежав непорушно. З блаженним
спокоєм я віддався сну.
Прокинувся я від того, що Чехов співав якусь веселу пісеньку. В
мене боліли всі м’язи, в голові гуділо, а голос був зірваний і тільки
хрипів, зате Чехов не тільки вижив, а й був у чудовому настрої. На-
певно вважав, що переміг Пушкіна. Мені нічого не залишалося, як
змиритися з існуванням Чехова. Того ранку він наполіг, щоб я спалив
всі книжки російських письменників, котрі були в мене вдома: неза-
лежно від року народження автора, стилю чи жанру. Після того нам
разом зажилося краще.
Аби ви не подумали, що я – бездушна скотина, то розповім вам
і про інше. Я довго готувався до дня народження Чехова. Хотілося
зробити йому щось приємне. Зрештою, ми жили разом, тобто він
жив у мені, майже зрісся зі мною, знав всі мої таємниці, звички і
вади, я радився з ним з багатьох питань. Він став моїм найкращим
другом. Мушу визнати, блискучим співрозмовником, з чудовим по-
чуттям гумору, і енциклопедичними знаннями. Мені було цікаво з
ним і навіть приємно, хоч характер у нього був не найкращим. Отож,
47
наближався його День народження, і я шукав можливості порадува-
ти його. Дуже дотепним чи метикуватим мене назвати важко, тому я
не вигадав нічого кращого, ніж купити торт і квіти. У той святковий
день я елегантно вбрався, поголився, прибрав у квартирі (навіть ві-
кна і посуд помив!), увімкнув якусь веселу португальську пісеньку,
сів за лептоп і в Ґуґлі ввів у пошук «твори Чехова». Отримавши по-
над мільйон результатів, я одразу відкрив сторінку з текстом «Дами з
собачкою» і почав читати вголос. Чехов спочатку голосно сміявся, я
навіть подумав, що то від задоволення. Однак потім він наказав мені
припинити читати і вимкнути комп’ютер.
– Дебіл! Який же ти дебіл! Ах! Дебіл! Я, звісно, дякую, що ти хо-
тів зробити мені приємно, але хіба можна комусь зробити приємне,
читаючи йому «Даму з собачкою»? Навіть якщо ти це Чехову, Анто-
ну Павловичу, читаєш? До того ж читаєш ти зі страшним акцентом,
гидко слухати! Не ображайся, хлопче, але дурнуватий ти вигадав по-
дарунок! А тепер давай веселитися! – вигукнув Чехов і почав танцю-
вати.
Як ви й здогадалися, я тоді серйозно образився, але та моя наду-
тість тривала якихось півгодини, бо Чехов всередині веселився, спі-
вав і танцював, тож його настрій невдовзі передався й мені. Під вечір
Антон Павлович попросив собі коньяку. Я випив три чарочки конья-
ку і письменник, який мав не цілих десять сантиметрів зросту, до-
бряче захмелів. Він закурив сигарету, сказав, що життя – прекрасна
штука, і попросив погасити світло – мовляв, хоче поспати. Так що й
самі бачите, що я любив свого маленького друга і намагався зробити
його життя комфортним і повним задоволення.
Так минув майже рік. Я настільки звикся з тим, що всередині
мене хтось живе, що й уявити собі не міг, що можна якось бути й без
Чехова. Зрештою, думаю, що йому теж було досить зручно в мені:
я проковтнув іграшковий стіл і ліжко, стілець, він все це видобув зі
шлунку й обладнав помешкання всередині мене. На жаль, не існува-
ло таких маленьких книг, які б він міг читати, і люди ще не винайшли
– напевно, думають, що немає для кого – такого мініатюрного теле-
візора, який би міг дивитися Чехов, що живе всередині мене. Аби хоч
якось зарадити нудному життю Антона Павловича, я щонеділі пив
коньяк і принаймні раз на місяць відшуковував на форумах в інтер-
48
неті якісь капосні думки про Пушкіна, що неабияк тішили Чехова,
який раз у раз за особливо злим коментарем вигукував: «Є ще мудрі
люди з хорошим смаком, є!». Такі коментарі, думаю, залишали учні,
котрі за твори цього російського класика отримували погані оцін-
ки. Ніде правди діти, часом Чехов просив почитати йому коментарі й
про його творчість, що тільки підкреслює його вроджену інтелігент-
ність і такт.
Одного разу я перелякався майже до смерті, бо думав, що мою
таємницю викриють і заберуть від мене Чехова. Це трапилося під
час
