Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка

ми тоді спрацювали. Хай буде щось екзотичне. Ясно, питаю?

– Так точно, пане міністр.

– До зв’язку.

– Чекатиму ваших наказів, пане міністр.

Полковник поклав слухавку, подивився на себе в дзеркало й пішов до

ванної кімнати.

– Ну що там, моє сонечко вже скучило за мною?

Варшава, 2010

43

ЧЕХОВ, ЯКИЙ ЖИВ ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ

Одного дня я відчув, що всередині мене завівся Чехов. Я саме ку-

пив сигарети і йшов вулицею, коли зустрів давнього приятеля, ко-

трого не бачив вже кілька років.

– Як поживаєш? – спитався він.

– Дякую, все прекрасно! – відповів я і голос мені урвався: всереди-

ні мене голосно сміявся Чехов, барабанив ногами внутрішні стінки

мого живота, чіплявся за ребра й підстрибував.

Чехов – за моїми відчуттями – був завбільшки з мобільний теле-

фон, але понад те дуже голосно кричав і сміявся. Я почувався пові-

тряною кулею чи радше кліткою, акваріумом, в котрому хтось живе.

Зізнаюся: це не було приємним.

Того разу я швидко відійшов від приятеля і пішов до парку, де схо-

вався в кущах. Чехов всередині мене затих, але я добре відчував, що

він є – у цей момент, наприклад, він лежав мені десь під шлунком і

тихенько насвистував якусь мелодію.

– Хто ти? – промовив я, дивлячись на свій живіт.

– Антон Павлович, для тебе – просто Антоха, чи навіть можеш

мене кликати «чуєш», або «ей, ти», – відповів мені Чехов. Дивно, але

його голос – я тільки зараз це зрозумів – звучав не з живота крізь

шкіру, а підіймався мені стравоходом і потрапляв десь у внутрішню

сторону вуха, таким чином ніхто, крім мене, не міг його почути.

– Але що ти робиш всередині мене? – не вгавав я.

– Зараз – лежу. – скромно відповів Чехов.

44– Але чому ти всередині мене? Як ти туди потрапив і як ти там

живеш?

– Я всередині тебе, бо мені так захотілося. Потрапив нормально,

як і всі потрапляють на цей світ – народився. Живу так собі, бо все-

редині тебе досить спекотно.

– Як це ти народився? Виходить, що я тебе народив?

– Ти дивак, хлопче, до того ж тупуватий. Я просто народився, ти

мене не народжував. До речі, якщо я правильно все розумію, то ти

хлопець, а не дівчина, як же ж ти міг народити?

– Ей, Чехове, ти передаєш куті меду! Якщо апелюєш до логіки, то

поясни мені як ти все-таки взявся всередині мене?

– Дурний ти. Кажу ж: народився.

– Сам ти дурний!

Різкий біль пронизав моє тіло. Чехов з розмаху носком свого чере-

вика вперіщив мене по підшлунковій залозі.

– Щоб знав як наступного разу мене ображати – сказав Чехов і за-

курив всередині мене смердючу сигарету.

– Ти хоч не кури там, в мене дим з вух, носа, рота й – о Боже! – ззаду

йде! – закричав я і спробував затримати дихання, щоб сигарета Анто-

на Павловича погасла.

– Більше так не роби, хлопче, бо пожалкуєш, обіцяю! – грізно про-

мовив Чехов, а потому загасив сигарету в мою шкіру. Враження було

таке, ніби якась оса вжалила мене зсередини.

– Добре, домовилися. Тільки скажи мені: довго ти збираєшся жити

всередині мене?

– Хлопче, це я сам вирішуватиму. Але, в разі чого, тебе повідомлю

першого, гаразд?

– О’кей. А! Я зрозумів! Ти – наче моя власна шизофренія, внутріш-

ній голос! Іншими словами кажучи, свій маленький Чехов живе в

кожному з нас! – аж просяяв я.

– Ти, хлопче, книжок перечитався. Який це Чехов живе в кожному

з нас? Існує тільки один Антон Павлович Чехов – я, і я живу всереди-

ні тебе.

На цьому наша розмова закінчилася. Минуло кілька тижнів, доки

я звикся з тим, що всередині мене живе Чехов. У перші дні мені й

справді було важко: Антон Павлович раз у раз починав голосно смі-

45

ятися, танцювати (що завдавало мені неабиякого болю!), курити або

співати всередині мене. Найгірше було, коли це траплялося на людях:

я ніяковів, розгублювався, і не знав куди себе подіти, але потім зрозу-

мів, що інші не зауважують ані голосу Чехова, ані диму його сигарет,

який просто-таки пер з усіх моїх отворів. Це трохи заспокоїло мене. З

часом мені почало здаватися, що мати Чехова всередині себе – не так

вже й зле, іноді навіть з цього виходила користь. Наприклад, коли в

університеті на заняттях мене питали про якийсь літературний твір з

епохи Чехова, то Антон Павлович надиктовував мені зсередини від-

повідь, і я отримував хороший бал. Єдине, чого він терпіти не міг

– це Пушкіна: коли десь звучали його вірші, або хтось неподалік мене

згадував його прізвище, Чехов починав біситися і, прямісінько як па-

пуга, викрикувати «Дурень! Дурень! Дурень!”. Я пояснював це пись-

менницькими ревнощами й заздрощами.

Як не гірко мені це зараз визнавати, але одного разу я спробував

навіть позбутися Чехова. Раціонально поміркувавши, що Чехов живе

всередині мене, я спробував з’їсти щось таке, що викурило б його

звідти. Одразу після занять в університеті я пішов до піцерії і замовив

собі піцу «Чілі», попросив потрійну порцію перцю і часнику і вмнув

її за двадцять хвилин. Здавалося, що зараз згорять всі мої нутрощі, я

навіть дихати міг ледь-ледь, а Чехов спокійно закурив свою сигаре-

ту і – розкусивши мої наміри – сказав: «Хлопче, так тобі не вдасться

мене позбутися. Вогонь, спека – все це для мене іграшки. Знав би ти,

скільки часу я провів в пеклі! І незлецьки бавився, мушу визнати!

Принаймні там можна курити, там купа жінок і алкоголю, дозволені

всі азартні ігри, а те, що все навколо палає й горить, смажиться – це

дурниці, я ж багато часу в Криму проводив, там сонце ще й не такі

штучки відпускає!».

Зрозумівши, що спроба не вдалася, я аж ніяк не охолов у своїх на-

мірах, а тільки згадав фразу, здається, Наполеона Бонапарта: «Пере-

мога у битві – це