Чорне і сріблясте - Паоло Джордано
Я пробіг очима заголовки на вирізках, намагаючись визначити ймовірний критерій добору:
«Брудні махінації: заарештовано офіцера поліції».
«Пентагон і ЦРУ спричинили посуху на Кубі?».
«“Ай-Ті-Ті”[5] підтвердила, що фінансувала заколот проти Альенде».
«Муніципальне житло обігріватимуть за допомогою сонячної енергії».
«Платня у мільярд для президента косметичної компанії “Сан-Джоріо”: смердюче звалище».
«Їй — 50 років, йому — 60: “То був справжній удар блискавки”».
На позір ті статті — всього їх там було близько сорока — не мали нічого спільного. Єдина очевидна для мене річ полягала у тому, що підібрала їх не пані А. (сумніваюся, щоб вона могла, не замислюючись, показати на карті Кубу і пов’язати слово «пентагон» не лише з геометричною фігурою п’ятикутної форми). А проте, ковзаючи поглядом від вирізки до вирізки, я збагнув, що насправді ті статті можна об’єднати за кількома основними темами, і тих тем не так уже й багато. Я порахував їх, групуючи за тематикою. У підсумку, на диво, в більшості матеріалів ішлося про ЦРУ, ФБР і складні стосунки між Сполученими Штатами та Фіделем Кастро. Пані А. ніколи, навіть під час останніх наших розмов, ані словом не прохопилася про те, що Ренато виявляв якесь особливе зацікавлення політичними інтригами. Натомість із внутрішніх стінок креденса на мене ніби дивився чоловік, захоплений теорією змови: наклеюючи одну біля одної ті вирізки, він буцім намагався укласти собі в голові всеосяжну картину, що допомогла б розкрити аферу, в яку втягнуло його суспільство. Зрештою, могло бути ще інакше: можливо, Ренато співпрацював із спецслужбами, адже пані А. ніколи не проминала нагоди описати його як абсолютно непередбачуваного чоловіка, що живе багатьма життями і саме тому такий цікавий; втім, навряд чи агент спецслужб обклеював би зсередини кухонні меблі статейками про ЦРУ.
У вічі впадав обведений фломастером список із десяти найпотужніших компаній світу станом на 1973 рік. На п’ятому місці там був «Крайслер». Де було знати Ренато, яка лиха доля спіткає «Крайслер» згодом, коли компанія мало не візьметься попелом і перейде під оруду його співвітчизника... легше було, мабуть, уявити, що сонце встає на заході.
Якби наші з Норою меблі продали колись з аукціону або викопали з-під попелу після виверження вулкана, то не виявили б на них жодних знаків, які могли б щось про нас розповісти, хіба що кілька схожих на наскельні малюнки закарлючок з того періоду, коли Емануеле за кожної слушної нагоди чигав на закутки нашого дому з фломастером у руці. Фотографій археологи майбутнього не знайдуть, бо їх небагато, та й ті — на жорсткому диску комп’ютера, який на той час уже давно вийде з ладу. А ще нас із Норою уже давно опанувала якась химерна манія іконоборства: ми нічого не зберігаємо, не обмінюємося листами й записками (за винятком списків, з якими ходимо по крамницях), не привозимо з мандрівок сувенірів, бо вони тепер здебільшого однакові, в яку частину світу не поткнися, і не відзначаються оригінальністю; а відколи у нашому помешканні побували злодії, ми не тримаємо там ні золота, ні коштовностей — просто їх не маємо. Тож засвідчити наше життя може лише добра пам’ять — наша і кремнієвої материнської плати. Ні, Норо, ми двоє про майбутнє теж не пам’ятаємо. У нас навіть весільного альбому немає, уявляєш? А колись же той день опиниться від нас так далеко в минулому, що нам захочеться пережити його ще раз бодай у фотографіях.
Археологам, які прийдуть здувати попіл із нашого дому, потраплять до рук тільки металеві деталі твоїх хитромудрих інструментів, і їм треба буде трохи часу, аби відтворити ті знаряддя в усій їхній первісній красі. Вони знайдуть небагато предметів і майже жодних прикрас, зокрема й у кімнаті Емануеле, де з року в рік меншає іграшок і барв, адже все, що має для нашого сина якусь вагу, міститься тепер у схемах ігрової консолі. Цікаво, завдяки чому вони дізнаються, що у цих кімнатах жила спершу пара, а потім — сім’я, і що нам тут було добре разом... принаймні протягом довгих періодів часу. І якщо у контейнері для паперових відходів унаслідок складного процесу закам’яніння збережеться, а не перетвориться на тлін обривок газети, науковці можуть вифантазувати собі якесь друге середньовіччя, ще одні Темні віки, ще одне похмуре і безперспективне тисячоліття. А може, й ні, може, наші часи видаються такими важкими й небезпечними тільки нам самим, бо ми легко піддаємося навіюванню; зрештою, кожна епоха несе в собі марнославну претензію на катастрофу.
Бейрут— Без неї все буде не так, — каже Нора.
Наближається Різдво, і вперше за довгий час ми святкуватимемо його без нашої Бабетти. Пані А. вирішила бути на свята не з нами, а зі своїми кузинами, хоча завжди описувала їх жінками заздрісними та злостивими і, попри самотність, трималася від них осторонь; утім, рак, таке враження, пригнітив і її імунний захист від родини, дарма що на зміцнення цього захисту пішла добра половина життя. Можливо, в принципі, вона й не сподівалася, що ми запросимо її і цього
