Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

І кольором, і фасоном стрижки та штучна шевелюра напрочуд подібна до її власної, проте я готовий закластися, що за текстурою вона зовсім інакша. Пані А. влаштовується перед дзеркалом і чекає, доки її врочисто увінчають тією перукою, ніби то якась корона. Вона захоплено розглядає своє відображення, повертається то в один бік, то в інший, і просить у дівчини дзеркальце, щоб подивитися, як виглядає ззаду.

— З нею мені чи не краще, ніж без неї, — каже врешті-решт пані А., і я не знаю, хоче вона таким чином видобути з усього цього якусь мораль чи й справді так думає.

З тим синтетичним волоссям на голові пані А., звісно, інакша, ніж до того, і водночас така сама.

Нас коротко інформують, як доглядати за перукою: її можна чесати і мити легким шампунем, але не часто, в цьому немає потреби, бо волосся перуки не забруднюється так, як наше (дівчині вистачає лінгвістичної розважливості вживати слово «наше», а не «справжнє»).

— А тепер можете вибрати собі у подарунок ще нічну шапочку, у нас вони різних кольорів. Оця м’ятно-зелена вам до вподоби? Що скажете? Вона личить до ваших очей. Заждіть, я допоможу вам зняти...

Але пані А. обіруч притримує свою перуку:

— Ні, не треба! Нехай буде, якщо можна. Я принаймні звикатиму.

Обличчям дівчини притьмом пробігає ледь помітний вираз досади:

— О... Можна, звісно. Все одно вона вже ваша.

З крамниці ми виходимо під руку. На голові у пані А. — її нова шевелюра; вона цим немов аж пишається і пропонує:

— Не кажімо нічого Норі, цікаво, чи вона помітить.

Я погоджуюся: гаразд, порозважаймося, це схоже на такий собі тест, а сам тим часом пишу дружині повідомлення, мовляв, Бабетта буде у перуці, а ти маєш удавати, ніби цього не помічаєш.

У поспіху ми забули прихопити той дерев’яний манекен, тож через кілька днів я повертаюся до крамниці по нього, цим разом уже без пані А. Тій самій дівчині кажу:

— Вибачте, та пані трохи втратила голову.

Проте вона не посміхається; вважає, певно, що то не дуже вдалий жарт.

Манекен я залишаю на пасажирському сидінні в авто: там він кататиметься до наступної зустрічі з пані А. Іноді я навіть перекидаюся з ним словом-другим. Якось пополудні я підвожу з роботи додому одного молодшого колегу. Він сідає в авто, здивовано піднімає з сидіння дерев’яну голову і питає:

— А з нею ти що робиш?

І доки я встигаю відповісти, вдавано цілує манекен в губи, яких той не має.

Волосся пані А. не втрачає ні під час першого циклу хіміотерапії, ні навіть під час другого. Натомість постійно блює, а це, може, й іще гірше. У стратегічно важливих місцях — біля канапи, під ліжком і у ванній — вона розташувала три тазики й анітрохи не соромиться розповідати про те, як регулярно ними користується. Їй ніколи не було властиво обходити мовчанням ті чи інші особливості функціонування людського організму, вона жінка метка і сама себе залюбки зарахувала б до тих, хто любить говорити все так, як є. Чого пані А. не зносить, то це того, що всі в містечку знай запитують, як вона почувається. Про пухлину знають лише Джульетта і ще дві подруги: жодна з них надмірною балакучістю не відзначається, проте пані А. здає собі справу, що хвороба — це родючий ґрунт для всіляких розмов, бо й сама колись не раз товкла воду в ступі, обговорюючи стан здоров’я того чи іншого зі знайомих. Та кого це взагалі обходить? Трохи більше ніж за місяць пані А. втратила шість кілограмів і помітно змарніла; це хоч-не-хоч впадає у вічі, тож не надто й дивно, що всі постійно розпитують її про здоров’я. Щоб якось цього уникати, вона тепер намагається якомога рідше виходити з дому, а закупи воліє робити на ринку в Альмезе, на кілька кілометрів нижче долиною, бо ж усе одно проїжджає там на зворотному шляху з лікарні.

Лікарі заборонили їй вживати в їжу сирі овочі, консерви в олії і ковбаси — все, що потенційно може містити бактерії, здатні створити загрозу для її ослабленої медикаментами імунної системи; щось схоже на дієту для вагітних, якої їй не довелося дотримуватися за кращих обставин. І точнісінько так, як це буває з вагітними, у ті короткі проміжки, коли вона вільна від лікування та подолання його наслідків, до неї щораз частіше навідуються всілякі ефемерні, пов’язані з їжею бажання; їх вона — може, й дещо іронічно — називає «своїми примхами».

Тож одного дня пані А. сідає в авто і їде далеченько, за багато кілометрів, лише тому, що їй прийшов на пам’ять хліб, який печуть у Джавено в печі на дровах. Ціле життя вона відкидала такі бажання в ім’я зразкової поведінки, з огляду на... от власне: з огляду на що? Того хліба їй хотілося раніше вже не раз і не два, та вона все ніяк не наважувалася поїхати по нього, бо вважала, що не годиться заради якоїсь забаганки кружляти стільки тією звивистою дорогою. Натомість тепер хапається за такі бажання, сама їх викликає, бо кожне з них — то сплеск життєвої