Чорне і сріблясте - Паоло Джордано
— Не кажи дурниць, так тобі найкраще.
Потай пані А. сподівається, що після стрижки корінці волосся зміцняться, а тому потім воно не випадатиме. Голова у неї забита всілякими популярними серед люду уявленнями, і це, залежно від обставин, завжди мене або смішило, або сердило. Вона поняття не має про руйнівну міць отрути, яку вводитимуть в її організм, про силу, з якою та отрута без розбору змітатиме, немов ураган, будь-які прояви життя й опору, байдуже, добрі вони чи погані. Норі, зрештою, таки щастить переконати пані А. відмовитися від свого наміру, тож тепер вона докладає всіх зусиль, аби знайти найкращу крамницю, де продають перуки. Звертається до одної клієнтки, якій колись обставила помешкання в Лігурії; за рік до того та жінка через злоякісну кісту пожертвувала обома молочними залозами, і дружина тепер говорить про неї з особливим пієтетом — так, наче цей досвід дав їй змогу піднятися на вищий рівень свідомості. Клієнтка радить нам крамницю в центрі міста і, судячи з мого попереднього дзвінка, не помиляється: коли я згадую про перуку для хворої на рак жінки, дівчина, яка мені відповідає, бентежиться набагато менше за мене, а точніше, не бентежиться взагалі, ніби їй телефонують у цій справі щопівгодини.
Якось пані А. приїздить до нас, і я на кухні вимірюю окружність її голови сантиметром із коробки з різним причандаллям для шиття; цією коробкою вона володіла колись абсолютно неподільно. Потому фотографую її: спереду, ззаду й у профіль. Перуку треба укласти так раз і назавжди; то буде вічна зачіска для волосся, яке ніколи не виросте ані на міліметр.
На примірку супроводжую її також я і почуваюся при цьому доволі химерно, ніби маю йти з нею, скажімо, до гінеколога. Пані А. того дня налаштована оптимістично: рак можна подолати; поза тим, вона, схоже, просто тішиться, що той день бодай частково належить тільки їй, що хтось завдає собі клопоту вести замість неї авто, а от тепер ще й частує її кавою. Коли востаннє їй присвячували стільки часу, вже й не пригадаєш.
У крамниці нам спочатку пропонують посидіти у коридорі, звідки можна стежити за тим, що діється в інших приміщеннях. Угорі над нами висить кришталева люстра, в яку вкручено сучасні енергозберігаючі лампи. Загалом там панує атмосфера вишуканості і водночас занедбаності — пів-на-пів, та все ж, мабуть, із ухилом у бік занедбаності. Пані А. тицяє пальцем у різні предмети обстановки і називає стилі: ампір, ліберті, бароко...
— Бачиш, скільком речам я могла б навчити дитину? — зітхає вона.
Проте дитина так і не народилася.
Коли ми з Норою вперше поцілувалися, на нас теж були дві перуки: у неї — з лікоть заввишки, за формою схожа на ананас; у мене — хвиляста сіра. Наші обличчя були вкриті білим гримом. На занятті з театрального мистецтва ми готували кілька сцен із «Господині заїзду»[3]; втім, ставити їх перед публікою не планували, а у костюми переодягалися просто задля приємності та певної урочистості.
Щовечора студенти і докторанти чоловічої статі, зокрема і я, виходили з суворої будівлі фізичного факультету на Віа-Джуріа і розсипалися містом, вишукуючи місцини, де дівчата не відзначалися такою ж убивчою простотою та стриманістю у стилі одягу і такою ж недбалістю й неохайністю загалом у всьому, що стосувалося тіла. Ми записувалися на курси фотографії, східних мов, кулінарії, танго й аеробіки, втиралися на кінофоруми, де аж роїлися дипломантки факультету сучасних мов, і вдавали, ніби віримо в духовний потенціал лайя-йоги, — й усе це заради того, щоб бодай прочинити собі двері до сексу. Після кількох спроб то тут, то там, я пришвартувався до театральних курсів, хоч театром аніскілечки не цікавився. На першому ж занятті Нора, яка ходила туди вже понад рік, узялася вчити мене правильно дихати. Я ще не знав імені своєї майбутньої дружини, а вона вже встигла ткнути мене рукою у живіт так сильно, що я тільки кавкнув і потім не знав, куди подіти очі.
Після заняття, пізнім вечором, ми ходили вдвох туди й сюди набережною понад рікою; у центрі нашого маршруту була автобусна зупинка, і хоч кілька автобусів ми тоді успішно пропустили, один із них таки нас урешті-решт розлучив.
Нора майже весь час говорила про своїх батьків, які у той час саме розлучалися і ворогували по повній програмі. Думка про батьків мучила її так, як то буває іноді лише у двадцять п’ять, коли ти раптом усвідомлюєш, що у дорослому віці хотів би бути зовсім інакшим, ніж вони, але так само добре розумієш, що, може, нічого з цього й не вийде.
У той вечір, коли ми проводили репетицію в перуках, я розсмішив її, копіюючи стипендіата з Росії на ім’я Алєксєй, з яким ділив кабінет на першому поверсі нашого факультету. На той час він, щоб заощадити на платі за житло, вже місяць у тому-таки кабінеті й жив. Роздобув десь електроплитку, на якій розігрівав жахливий на смак і запах вміст розмаїтих консервних бляшанок, а на ніч розстеляв собі на наших зсунутих докупи письмових столах спальний мішок; охорона чомусь не звертала на нього уваги. Доки я приходив зранку, він уже встигав усе прибрати, хіба що, бувало, не чув будильника. Нора поцілувала мене тоді абсолютно несподівано, без попередження. Ми були в тих перуках, і я імітував ламану англійську у виконанні росіянина, коли раптом відчув, що то вже у певному сенсі і ми, і водночас не ми; втім, можливо, так воно завжди й буває, коли тебе цілує в губи хтось, з ким ти до того ніколи не цілувався.
Доки ми чекаємо, я розповідаю все це пані А., насамперед для того, щоб трохи її відволікти, але
